0 3430
“Щедрий вечір, добрий вечір!” – українські традиції Січень 12th, 2017 Погорєлов Дмитро
Malanka5

Якщо перед Різдвом готували Багату вечерю, то напередодні Нового року, себто 13 січня — Щедру. Вона не вирізнялась такою великою кількістю страв, але була вельми калорійною: ковбаси, смажене м’ясо, печеня, локшина і обов’язково млинці як прообраз сонця. У деяких регіонах, зокрема на Поліссі, варили другу кутю, заправляючи її смальцем. Від того вечеря називалася Щедрою, а звідси й Щедрий вечір.

Оскільки за християнським календарем це день преподобної Меланії Римлянки, яка померла 439 року, то його й називають Маланками. Наступний день названо Василями.

В Україні не всюди однаково відзначали Щедрий вечір. Найпишніше його святкували на Лівобережжі та Гуцульщині. Натомість для північного Поділля така обрядовість характерна в переддень Водохрещ. У давні часи Маланки, Василя та Водохреща пов’язувались із новорічним циклом так званого Сонячного кола. Найважливішим із них було дайбозьке свято Щедрого Бога, яке пізніше почало називатись Маланки, або Щедрий вечір, і яким завершувалися Святі Вечори. Сідаючи до святкової вечері, кожен одягав випрану сорочку і користувався спеціально поміченою ложкою. Перш ніж почати трапезу, господиня просила дітей вийти з хати, а перед батьком, який сидів за столом, клала стільки хліба й пирогів, щоб його не було видно. Після цього запрошувала дітлахів до світлиці.

У деяких регіонах це робили напередодні Різдва. Цікаво, що подібна обрядодія існувала ще в слов’ян Аркони у XII столітті. Саксон Граматик так писав про це: “Жрець під час вселюдної служби ставив снопа між собою і народом, і питався в руян, чи бачать вони його. Коли ж вони відповідали, що не бачать, то він бажав їм, аби наступного року його за пирогами зовсім не видно було“. На Гуцульщині перед вечерею влаштовували “свято печі”. Напередодні її прибирали, білили і прикрашали, “бо цілий рік вона робить службу, а на Василя іде у танок і віддається“, а щоб їй “нетяжко було танцювати” – з неї знімали всілякі ряднини, не спали на ній і не сідали, а лише засипали овес “на коровай, як на весілля, аби мала чим коня годувати, як їхати в місто на герць“.

Повечерявши, сусіди йшли одне до одного миритися, щоб “Новий рік зустріти в мирі та злагоді“. А хлопці, які недавно сватались і отримали гарбуза, вдруге засилали сватів до обранок із надією “на благословенну згоду“. Тим часом, біля вікон уже чулися дівчачі поголоси та щедрівки. Переважно щедрували лише дівчатка-підлітки, іноді юнки. Вони не заходили до хати, залишаючись під вікнами.

У давнину на Київщині побутував дуже цікавий обряд “кози”. Підлітки віком 12-14 років збиралися у ватаги і вибирали поміж собою Козу та Кота. Для них робили спеціальні маски. Щойно темніло, йшли в ті оселі, де було багато дітей. Один із товариства підходив до вікна та гукав:

- Дядьку, пустіть Козу до хати, бо змерзла!

- Немає де тій Козі розгулятися – тісно в хаті! – відказував господар.

- Та пустіть, бо змерзла! – тричі повторював Козовод.

- Та я вже пустив би, але що дядина скаже?

- Будьте ласкаві, – звертався Козовод до господині, – пустіть, дядино, бо й козенята померзнуть!

Жінка вдавала, що вже пізно, діти лягли спати, хата помащена і припічок побілений…

- Та пустіть нас. М-е-е…

Та ідіть уже, йдіть, тільки добре співайте, – зголошувалась нарешті господиня.

Першим заходив, ведучи за собою Козу, Кововод, за ним йшов Кіт, решта щедрівників. Знявши шапки, віталися; старший Козовод починав:

-Нуте, панове,

-Нуте, мурове!

-Поставайте вряду,

-Я козу веду!

Коза з Котом в цей час підтупцьовують, а діти смикають їх за хвости та вуха. Хор заспівує:

-Наша козиця

Вже стара птиця,

Нещодавно з Києва

З довгими кісьми:

-Ногами стопчу,

Рогами сколю.

Хвостом замету!..

Коза тим часом падала, задирала ноги і вдавала, що мертва. Кіт її обнюхував, крутячи хвостом. Хор співав далі:

- Треба козиці три куски сала.

Кіт:

- Мяу, мяу … сала!

Щоб коза встала.

Хор: Ой, устань, козо,

Та й струсися,

При цьому дому

По господарю

Ізвеселися!

Коза нараз схоплювалася і починала танцювати під хоровий спів:

-Ой, слухай, козо,

Де груби гудуть,

Там млинці печуть,

То і нам дадуть!

Кмітлива тварина підходила до печі, обнюхувала її, а хор продовжував:

-Хазяїн іде, пожиток несе.

Перший пожиток —

Мірочка гречки,

Другий пожиток —

Мірочка жита,

Третій пожиток —

Решето вівса,

Та й щедрівка вся!

За ці щедрівки —

Кварта горілки,

А з цеї мови

Будьте здорові!

Всі, поклонившись, рекли:

- Будьте здорові з праздником!

Старший Козовод, посіпуючи Козу, наказував:

- Кланяйся хазяїну й хазяйці та їхнім діткам! – що вона й робила!

За таку виставу господар обдаровував юних віншувальників пиріжками чи грішми, а Кіт тим часом біг до господині:

- Мяу, мяу, дайте ще сала, щоб Коза брикала!

- Так, так, — встрявав й Козовод, — дайте, дядино, сала, бо Кіт здохне!

- Нема сала — миша вкрала! — відказувала господиня.

- Сало погасло! — додав господар, — не звикайте до сала, бо й нам мало!

Але наполегливий Кіт усе ж добивався свого. Після цього всі прощалися:

- Прощавайте! Дай, Боже, щоб того року діждати і вас пошанувати!

Але головні святечні дійства належали парубочим та дівочим Маланкам. Хлопці вибирали з-поміж себе найудатливішого витівника, перевдягали його в жіночий одяг — це і була Маланка. Крім Маланки, вибирались і інші персонажі, які мали звеселяти народ своїми жартами: Циганка чіплялася до всіх перехожих, щоб поворожити, Циган пропонував обміняти коней, Ведмідь запрошував у танок, Коза грала на скрипочці, а цибатий Журавель вибивав на бубні. На таку виставу, бувало, збиралося все село. Але тривала вона недовго — ватаги розходились по оселях, де були дівчата.

Заходячи до хати, хлопчача ватага робила шарварок. Особливою непосидючістю відзначалась Маланка — вона розкидала сміття, заглядала в мисник, щоб відшукати глечик із молоком і побілити ним припічок. Завбачливі господарі заздалегідь приховували всяке господарське начиння від “біцеватої Маланки”. Гурт у цей час приспівував:

Наша Маланка качура пасла,

Заки вечірня зоря не погасла.

А як вечірня зоря згасла.

Наша Малюнка качура напасла…

Віддарувавши міхоношу, хлопців запрошували до столу. Серед дійових осіб дівочих ватаг були тільки дві персони – Маланка, зодягнена у весільний одяг молодої, і Василь – перевдягнена в парубка дівчина, на якій були жупан, шаровари, шапка та чоботи. На відміну від парубків, дівчата не заходили до осель, а щедрували під вікнами:

Ой та учора ізвечора

Пасла Маланка два качура.

Ой, пасла, пасла, загубила,

Шла додому, заблудила.

Ой, приблудила в чисте поле,

А там Василько конем оре.

Ой, ти, Василю, Василечку,

Виведи мене на стежечку.

Буду тебе шанувати,

Щонеділеньки прибирати,

Щонеділеньки прибирати,

За головоньку затикати.

Господарі виходили з хати і ощедрували скарбника грішми – “Маланці на вінок”.

Опівночі дівчата закінчували щедрувати, оскільки наступав Новий рік, а позаяк закінчувався Щедрий вечір. З цього приводу дослідник новорічної обрядовості С. Килимник писав: “За віруванням наших далеких пращурів у ніч напередодні Нового року Щедрий бог сходить з неба на селянську ниву, в селянську хату, в господарство, до худібки. Його зустрічають у хатах дід-Ладо та духи померлих, що прийшли з поля й лугів і є у цей час у Дідухові-снопові, на столі у сіні й на долівці у сіні-соломі. Цей Щедрий бог усе бачить, усе чує, усе знає, але його бачать лише Ладо та інші духи померлих та ще худоба, бо Багата кутя була присвячена Богу-Сонцю та духам Ладам як подяка за минулий урожай. Цього вечора прощають Коляду і цей вечір уже не Святий, а Щедрий”.

На особливу увагу заслуговують і дівочі гадання. У різних місцевостях України вони різні. Розкажемо про найпопулярніші. Дівчата стають біля плетеного тину і рахують кілки тричі по дев’ять: яким буде останній, таким буде чоловік — товстим або тонким, струнким або кривобоким; якщо кілочок сучкуватий, то буде непростий характер, без кори — бідняк, із корою — багатий, тощо. Крім того, лічили кілки й попарно: якщо в кінці тину залишалося непарна кількість — заміж дівчина цьогоріч не вийде. Деколи розкинувши руки, охоплювали штахетини і лічили їх, приказуючи: “Вдівець – молодець”: на якій зупинялася лічилка, таким і буде суджений. Після гадання вибрані кілки дівчата несли до ополонки й кидали у воду. Вранці бігли дивитися; чию палицю вода знесла, та вийде заміж цього року. Дехто з дівчат виготовляв три палички — з очерету, сіна та дерева, їх також кидали в ополонку: яка з них найближче крутилася, таким буде майбутній чоловік: очеретяна — бідний, дерев’яна — тесля, а з сіна — багатий.

Було й так: дівчата виходили на вулицю і дивилися, яка з тварин першою зустрінеться: якщо пес, то суджений буде лихим, а життя собачим, якщо вівця – тихим і сумирним тощо. Іще рахували поліна, принесені в хату. Якщо їх кількість парна, то скоро буде весілля. Потім, примружившись, брали навмання одне з них – якщо поліно має кору, пряме, гладеньке – буде багатий гарний і добрий чоловік, а якщо без кори та криве – бідний і поганий. Або ж витягували зі стріхи соломину: якщо з колоском та ще й з зернами – подружнє життя буде щасливим. Увечері йшли до воріт і насипали по три купки зерна, а вранці дивилися: якщо зерно ніхто не чіпав, то родинне життя буде щасливим, і навпаки. Лягаючи спати, клали під подушку гребінця і нашіптували:

- Суджений-ряджений, розчеши мені голову!

Хто присниться, з тим і випаде одружитись.

Перед сном клали на тарілку з водою кілька цурпалків із віника, приказуючи:

- Суджений-ряджений, перевези через місток!

Якщо вранці цурпалки пристали до вінця тарілки, то дівчина побереться з тим, хто снився.

Жінки виходили до хліва і дивилися, куди головою лежить корова: якщо на схід, то отелиться вранці, на південь — удень, а на північ — то ввечері.

Народний календар цього дня поповнювався новими прикметами:

Якщо під Новий рік добрий сніг — сій гречку.

Сильний мороз і падає малий сніжок — на врожай і здоров’я людей і тварин; коли ж тепло і без снігу — на неврожай і хвороби.

Який перший день у новому році, таким буде і рік.

Багато пухнастого інею на деревах — до врожаю зернових і доброго медозбору.

Якщо тварина ляже головою до сходу — на врожай, до заходу — на недорід.

Діти клали в один батьковий чобіт кусочок хліба, у другий — вуглину. Натомість він просив подати правий чи лівий чобіт; якщо випадала вуглина, то рік буде голодний, а хлібець – щедрий.

Якщо на Маланки відлига, то чекали теплого літа: “Яка Маланка, – казали з цього приводу, – такі Петро з Павлом”.

За матеріалами www.pisni.org.ua

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *