0 2106
Педагоги мають стати лоцманами медіаграмотності Квітень 1st, 2016 Погорєлов Дмитро

На IV міжнародній науково-методичній конференції «Практична медіаграмотність: міжнародний досвід та українські перспективи», що відбулася в  Києві 18 – 19 березня, фахівці, зокрема, говорили про журналістську етику і повернення довіри суспільства до мас-медіа. Серед запрошених на захід доповідачів був і кореспондент Освітнього поталу “Педагогічна преса” Семен Перцовський. За освітою він – педагог, багато років очолював газету в Сєвєродонецьку Луганської області, був власкором центральних ЗМІ. Він – автор резонансних публікацій, книжок, сценаріїв, заслужений журналіст України, секретар  регіональної організації НСЖУ, член міської громадської ради – медіатренер, наставник молодих журналістів, юних кореспондентів, із якими випускає газету. Тож пропонує деякі свої міркування, як-то кажуть, щодо порядку денного.

ПОВЕРТАЮЧИ   ДОВІРУ

Більшість учасників цього актуального форуму (нагадаю: його організували Академія Української преси, Міністерство освіти і науки  України, Інститут соціальної та політичної психології Національної Академії педагогічних наук України, Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнології імені М. Т. Рильського Національної Академії наук України, Національний педагогічний університет  імені М. П. Драгоманова)  – становили, певна річ, педагоги. Плюс бібліотекарі.  Але ж вони є представниками, так би мовити,  споживачів медійного продукту. Щодо його виробників, то журналістів у переповненому залі особливо не спостерігалося. А впевнений: їм було тут чого повчитися! Кажу про це не тільки як газетяр із більш ніж 40-річним стажем, а й як людина з червоним педагогічним дипломом, яка до того ж займається з молодими журналістами, аматорами.

У юності сам був таким. Моїм першим учителем на ниві журналістики був дитячий поет та педагог Йосип Курлат. Свого часу в Донецьку він був і першим літературним наставником Василя Стуса, а згодом у нашому  Сєвєродонецьку організував при міській газеті школу юних кореспондентів. Починаючи там свій шлях у пресі, ми засвоювали головний урок: справжній журналіст повинен працювати передусім на читачів (глядачів, слухачів), на суспільство. Аксіома? Так. Але тепер, особливо в зоні АТО, її доводиться знову доводити. Навіть не власникам ЗМІ, не політикам і чиновникам, не військовим, а насамперед собі. Бо вкрай потрібно дотримуватися стандартів нашої професії, поновлювати втрачену довіру до мас-медіа.

На конференції ця проблема, спільна для всіх регіонів, обговорювалася з різних поглядів. Президент Академії Української преси (АУП), професор  Валерій Іванов,  директор програм IREX Україна М’яхрібан Карягдииєва, голова Громадської ради при Міністерстві освіти і науки України Галина Усатенко, заступник голови Товариства  Білоруської школи Тамара Мацкевич (Республіка Білорусь), представники USAID, Посольства Королівства Нідерландів в Україні, Інтерньюз в Україні, ГО «Телекритика» та інші наголошували на тому, що й нам, як у розвинених країнах, треба виховувати у людей свідоме, критичне, більш вимогливе ставлення до інформації. А це, у свою чергу, змусить журналістів по-справжньому  дбати про її якість. Отже, до такого процесу повинні долучитися всі.

ПОТРІБНІ ОРІЄНТИРИ

На конференції  мене попросили доповісти про власні практики та загальні проблеми навчання медіаграмотності цільових аудиторій. Але я не міг не згадати й про досвід  інших провідних тренерів проекту «Медіаграмотність для громадян», зустріч яких АУП та  програма IREX влаштували в Києві напередодні. Показово, що там теж  були переважно педагоги. Що не завадило журналістам порозумітися з ними. Ми разом   запропонували створити вітчизняне видання зі зразковим дотриманням журналістських стандартів. До речі, Освітній портал «Педагогічна преса» може бути тут певним орієнтиром.

Водночас рух за медіаграмотність, на мою думку,  виходить  за рамки суто педагогічного – він став явищем суспільного життя. Сенс впроваджуваних ним змін точно передає крилатий вислів «Patet omnibus veritas» – «Правда доступна для всіх».

Якби це було зроблено своєчасно, то вдалося б запобігти багатьом негараздам. Зараз треба вже і наздоганяти, і працювати на упередження.  Власний досвід переконує:  це краще робити системно та комплексно,  а для цього ж треба подбати про організовані  цільові аудиторії.  Хоча в таких аудиторіях виникають свої проблеми на кшталт небажаного  відтінку примусу,  впливу тієї чи іншої специфіки, проте за бажання їх вдається розв’язати.

Повинен зазначити: хоч конференція покликана поєднати міжнародний досвід медіапросвіти з українськими перспективами, треба дбати й про зворотній зв’язок. Переконався в тому ще влітку 2014 року, коли в Чикаго зустрічався з українською діаспорою. Навіть колеги з тамтешньої газети «Час і Події» перепитували, чи справді я – з Донбасу? Бо, мовляв, східнякові не властиво розмовляти українською і все таке інше. Довелося переконувати, що незалежно від мовних питань у нас вистачає патріотів, що мій рідний Сєвєродонецьк – зовсім не сепаратистське місто, як його було ославили в пресі за збігом обставин.

Тоді на імпровізованому тренінгу наводив рядки з твору сєвєродонецького хлопця, ліричний герой якого зізнається російською, що не любить сала, не носить вишиванки, але водночас почувається українцем,  палко любить Батьківщину. Той маніфест «Я – українець!» висів у наметах першого Майдану, а згодом автор-студент був відзначений преміями імені В. Чорновола,  Ліги українських меценатів та Міжнародного освітнього фонду  імені Я. Мудрого. Оскільки, вибачте,  йдеться про мого сина, то знаю, що суперечки навколо його міні-есе не вщухають в Інтернеті й досі. Як бачимо, молодь налаштована на подолання стереотипів та упереджень, тому маємо їй у цьому допомагати доступними нам засобами.

ЯКЩО ТИ – «СВІЙ»

Говорячи про такі засоби, я як філолог із трибуни конференції  закликав словесників та інших учителів звертати увагу навіть на сполучники.  Ось на одному з сайтів, наприклад, читаю: «Автор памятника из осколков – Александр Моисеенко. Он родом из Луганской области, но всей душой поддерживает Украину» (Сумы в слезах: открытие памятника  из осколков. Та саме через те «но» формуються всі оті горе-стереотипи! Тож уже вистачить протиставлень – треба більше поєднань!

Та хто заперечуватиме різницю в менталітетах, пов’язаних із географією,  історією, сьогоденням?! На початку власних тренінгів наголошую на багатофакторності суспільно-політичних, а отже, інформаційних процесів, на тому, що не видаю на-гора істину в останній інстанції, а пропоную інструменти для самостійних розумних суджень і рішень, запобігання помилкам. Подібні месиджі впливають і на старше покоління. Ми спонукаємо, мотивуємо всіх долати шлях до Європи, починаючи з кроків до здорового глузду. Бо той першим страждає в інформаційній війні від ворожої пропаганди та маніпуляцій, які ведуть хтозна-куди.

Разом із тим, вважаю, не варто перекладати тлумачення всіх суперечливих моментів на самих слухачів. Згоден зі славетним письменником (уродженцем Луганщини й, знов-таки, педагогом за фахом) Сергієм Жаданом, який написав: «Нам прийдеться визначитися по відношенню до багатьох речей. Й не у себе на кухні, а цілком офіційно». Ясно, йдеться не про медіатренерів, а про все суспільство. Бо навіть такі фундаментальні  поняття, як правда, об’єктивність інформації, у нас все ще трактуються згідно з поточними умовами, станом справ. Хто це подолає?!

Не дивно, що для всіх верств населення  найавторитетніші лоцмани медіаграмотності  – педагоги.  Журналістам не личить відставати. Як секретар новоствореної регіональної організації НСЖУ надавав поради початківцям. Головні такі: щоб тобі довіряли, будь не людиною зі сторони, зверхнім обліковцем, а своїм серед своїх, допомагай загальній справі.

Завдяки таким переконанням і досвіду я став, можна сказати, медіарезидентом саме в педагогічній спільноті. Скажімо, долучився до роботи Монтенєвського товариства, евакуйованого в наше місто Східноукраїнського національного університету імені В. Даля, й мало не першим отримав актуальну книжку їхнього доктора філософських наук Олександра Єрьоменка «Размышления о луганской Вандее». Праця вченого – проукраїнського учасника подій 2014 року в Луганську – допомагає в аналізі матеріалу для медіатренінгів, бо. погодьтесь, варто використовувати більше сучасних, місцевих прикладів,  котрі поки не осмислені так, як ті, що наводяться в чудовому тренерському посібнику від АУП, IREX, Міністерства зовнішніх справ Канади, руху «Стоп фейк».

Для своєї тренерської роботи я обрав не вишівську аудиторію, а  профтехосвітянську, якій зараз особливо несолодко. У нас із головою обласної Асоціації працівників профтехосвіти, директором Сєвєродонецького Вищого профучилища Юрієм Кузьміновим налагодилася плідна співпраця. Спільними зусиллями створили Євроклуб «Шлях до мрії», де  розгорнули проект «Схід і Захід – разом!». Цими Різдвяними святами юні активісти побували в спорідненому львівському училищі. Ми присвятили тій події випуск своєї газети «Талісман»,  прес-конференцію учнів (першу в їхньому житті!) у Кризовому медіацентрі «Сіверський Донець», де організовуємо і онлайн-семінари, і консультпункти. Все це дало потрібне спілкування, цікавий фактаж для тренінгу з подолання стереотипів, пропагандистських фейків,  мови ворожнечі. Педагоги тут стали і помічниками, і учасниками. Щоправда, починати довелося з детального роз’яснення основних понять, азів предмета вивчення.

А учасникам іншого тренінгу – профспілковим активістам об’єднання «Азот» – здавалося, що вони вже володіють цим предметом. Про це свідчило перше анкетування. Зазначу, що з цільовими  аудиторіями  його краще здійснювати попередньо – тоді економиться час тренінгу, викладач одержує можливості  для маневру. Отже, відкриваючи захід (рекомендував би подібні передмови всім),  голова профкому, член Ради ФПУ Валерій Черниш зауважив: початкової медіаграмотності  замало, також треба навчитися нести якнайбільше знань у трудові колективи.

Зважаючи на це, й було побудоване заняття. Оскільки я чимало років очолював газету цього хімічного велетня, методичні поради будувалися з урахуванням  його особливостей. Але звіт про спільну роботу, оприлюднений  всеукраїнськими «Профспілковими вістями» (№ 8, 25 лютого 2016, с. 7, «Профспілковий актив опановує медіаграмотність»), стане в пригоді не лише хімікам.

ТІЛЬКИ СПІЛЬНО

Непогано було б, якби й інші тренери поділилися  досвідом – скажімо, в додатку до збірника матеріалів конференції. Я, скажімо, на Освітньому порталі «Педагогічна преса» вже розповів про медіаосвіту в ПТНЗ. Є думка вийти й на міжнародний рівень. Якщо зміцнюють міжнародні стосунки виші, то чому відстають заклади профтехосвіти?! Гадаю, час потурбуватися про вступ України до WorldSkills International (WSI) — міжнародної некомерційної асоціації, мета якої – підвищення статусу та стандартів професійної підготовки в усьому світі, популяризація робітничих професій через проведення міжнародних молодіжних змагань.  Нашу країну зараз могли б прийняти на пільгових умовах.

Я впевнений і прагну довести, що у викладачів хоча б того самого Сєвєродонецького ВПУ, які пробуджують жагу до знань навіть у таких своїх вихованців, на яких у школі махнули рукою, саме педагогічної майстерності не менше, а то й більше, ніж у відомих на весь світ учених.

Але ж не задля одних компліментів пишуться ці рядки. На конференції я згадав і про співпрацю з поліцією. Особисто у мене  виникла проблема певної заформалізованості навчання правоохоронців. Тому, щоб усунути цю перешкоду, мене з благословення служби комунікації облуправління Національної поліції включили до комісії з відбору нових поліцейських.  Спілкуватись із правоохоронцями стало простіше: відверто,  активно та предметно розбирати всі аспекти медіаграмотності.

Звісно, я цікавився, хто що читає? Один з юнаків порадував: «Анну Каренину» – у вільний час на блокпосту». Перевірив: справді читав. Та психолог запитала, хто автор цього роману, і хлопець знизав плечима: «Не пам’ятаю. Хтось на  літеру «Т». Чи то не тривожний  сигнал, шановні педагоги?!

Упевнений, зі справжньої літератури починається шлях до того, щоб розбиратися в достовірності повідомлень ЗМІ. Додам, що на тренінгах більше аналізував місцеві, районні газети. До речі,  справжньої  обласної газети на Луганщині досі немає, а різноманітні грантові, зокрема для переселенців, робляться непрофесійно. Повчилися хоч би в газети лисичанського ліцею «Гарант», що була презентована на конференції!

Нещодавно президент АУП, професор Інституту журналістики  КНУ імені Т. Шевченка Валерій Іванов повідомив: «Єдиний регіон,  де, порівняно з минулим роком, трохи підвищився рівень довіри до медіа, – це  Донбас». І що? Днями численні ЗМІ сповістили про «зняття з відомого колишнього  політика  звання «Почесний громадянин Сєвєродонецька». Проте не завдали собі клопоту навіть перевірити інформацію. А колегам достатньо було б лише клікнути на сайт міськради, щоб дізнатися, що такого  звання тій людині ніколи не давали. Від такої непрофесійності (чи навмисних дій) програємо ми всі.  Отже, «санітари медійного лісу» поки що без роботи не залишаються.

Гадаю, педагогічна громадськість могла б публічно висловити свої побажання ЗМІ.  Адже провідники медіаграмотності стають не просто тлумачниками, а активними учасниками медійного процесу, здатними впливати, додавати громадянської компетенції, вимогливості, відповідальності і створювачам, і споживачам інформації. Можливо, таку роль доречно оформити не тільки у вигляді рекомендацій, а також організаційно, перспективно. Бо, по суті, робота тільки розпочинається і її багато.

Заступник директора з наукової роботи Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Любов Найдьонова провела на конференції обговорення нової редакції Концепції впровадження медіаосвіти в Україні. Автори науково-методичних робіт з  медіаграмотності представили свої монографії, підручники, посібники. Аналізувався досвід медіаосвіти в Швеції,  з яким українські педагоги ознайомилися під час поїздки до цієї країни. Тож є чим доповнити Концепцію. Але, на мій погляд,  потрібні окремі положення щодо суб’єктів її  реалізації. Поки ними визначені здебільшого педагогічні кола. А доцільно було б внести сюди й Національну Спілку журналістів України,  що  активно сприяла б свободі слова – як у внутрішньому, так і в зовнішньому середовищах мас-медіа.

Крім того, не завадило б задіяти в цій справі, скажімо, міністерства не тільки інформаційної, а, хоч це і дивно, і соціальної політики. Адже в його підпорядкуванні нині діють університети третього покоління, де медіаосвіта була б дуже доречною.

Об’єднаймо ж зусилля педагогів, журналістів, митців, громадських діячів саме задля такого загального прагнення.

Семен Перцовський, журналіст

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *