0 1431
Герої не вмирають! Пам’яті учителя, загиблого в АТО Грудень 8th, 2014 Погорєлов Дмитро

Чорним крилом горя і смутку огорнуло Новоборисівку в ці листопадові дні. Страшна звістка про трагічну загибель героя за свободу і незалежність застала всіх зненацька. Він же учитель, хіба вчителів убивають?

Хоча педагогом був так мало, лише 8 років, та як зумів підкорити серця дітей! І це ще раз переконливо доводить: можна закінчити педагогічний виш, пропрацювати в школі і сорок років, та… не любити дітей. Бо цього у вишах не навчають. Це йде від самісінького серця. А він дітей любив, ох, як він любив дітей! Дітей і Україну! І коли постав вибір між ними і нею, він обрав її. Задля свободи і щасливого майбутнього маленьких українців, яких вчив, якими дихав, яким був за батька. Інакше не міг. Він залишив дружину, хвору сестру, стареньку тітоньку, двох дорослих дітей і двох малесеньких онуків, щоб піти добровольцем і знищити, перемогти те зло, яке вторглося на нашу рідну землю. Попри поважний вік, попри відсутність пальців на лівій руці, які втратив під час роботи на станку, попри роботу, якою дорожив. Його кілька разів повертали з військкомату. Та він нікого не слухав. Поставив собі мету і прагнув її досягти. Він не хотів помирати. Понад усе ця людина любила життя. Але своєю смертю він врятував чиєсь молоде життя. І тут повів себе як справжній чоловік, як Учитель. Коли Олександра Івановича в жовтні відпустили у відпустку на 10 днів, він повернувся до рідні, до своїх учнів. Саме був День учителя. Його обнімали, цілували, вітали зі святом. Та багато хто помітив сум в його очах. Начебто він підсвідомо відчував, що прощається з усіма, що останнім його прихистком стане аеропорт Донецька, точка на мапі, яку ціною життя захищають уже багато днів військові. Наші герої!

Хто ж дав йому такі крила для польоту? Народився і виріс справжній патріот Олександр Іванович Черненко у Новоборисівці. Тут школу закінчив. Працював учнем слюсаря, а потім електриком. Служив у лавах Радянської Армії. Демобілізувавшись, повернувся в рідні краї, де і зустрів своє кохання. Валентина Груша стала його обраницею і матір’ю його двох дітей – донечки Наталки і синочка Івана. Навчався в механіко-технологічному технікумі в Одесі. Працював електриком у колгоспі «Перше травня». Тривалий час трудився на Веселокутській нафтобазі, звідки й прийшов працювати на посаду вчителя трудового навчання і захисту Вітчизни Новоборисівської ЗОШ. Хоч би де працював Олександр Іванович, всюди відзначали його життєлюбну, веселу вдачу, любов до дітей і до праці. Для душі він займався бджолярством. Навчав цього ремесла і учнів, і односельців.  Хоч би хто звернувся до нього за порадою, нікому не відмовив. Хороша людина була, совісна, працелюбна, безвідмовна, щира, добра. Шкода, що все це у минулому часі.

 … «Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, адже вони були уже чиїмись» – так розпочався мітинг-реквієм за загиблим у зоні АТО учителем. І розпочала його директор школи Валентина Іванівна Таранюк. Коли вона зачитувала листи дітей, усі плакали. Церемонія прощання проходила з усіма військовими почестями. Закрита труна, останні квіти для учителя, безліч людей, усіх навіть не могла вмістити простора школа. Востаннє лунала його улюблена мелодія – «Полонез Огінського». Зі школи військові виносили його на руках, для Олександра Івановича лунав останній дзвінок. Мурашки по шкірі. Велелюдний натовп вирушив до церкви, де відбулося відспівування загиблого воїна, а потім  провели учителя в останню дорогу на сільський цвинтар.

Залпи військового салюту розірвали напружену тишу. Такого похорону в Новоборисівці ще не було. Він усміхався до всіх із портрета і ніби хотів витерти сльози з очей своїх учнів. Хотів сказати: «Не плачте, дорогенькі мої, цінуйте життя, любіть Україну!». Його смерть, відважна смерть простого сільського вчителя, примушує бути мужніми, порядними, сміливими. А інакше вона нічого не вартуватиме.

Його маленькі хлопці-онучата виростуть, і їм розкажуть, що дідусь – Герой України. Загинув за її свободу і незалежність. Але вони ніколи вже не візьмуть його за руку, він не покаже їм, як майструвати вулики, не навчить грати у шахи і футбол. Такою, на жаль, буває доля.

Одеська ОДА, Департамент освіти і науки

черненко 002

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *