0 2803
Як впоратися з «особливим різновидом божевілля» – коли діти зводять нас із розуму Липень 17th, 2019 Юлія Осіння

Американка Еда Ле Шан – письменниця, телеведуча, драматург і педагог, автор популярних і багато разів перевиданих книжок «Коли ваша дитина зводить вас із розуму», «Психологія дитини. Чому я поводжуся так, а не інакше», «Як припинити турбуватися й стати найкращими у світі батьками». Її називають «доктором Споком у педагогіці», «великою бабусею усіх батьків».

Тому, хто чує це ім’я вперше, такі епітети видаватимуться перебільшенням – проте вже кілька прочитаних сторінок її мудрих, заспокійливих, відвертих роздумів змушують шкодувати, що таке знайомство не відбулося раніше.

Терпець «старого осла»

Одного разу, зваживши свої можливості й відповівши відмовою на запрошення до участі у конференції, Еда Ле Шан почула у відповідь: «Але ви маєте приїхати! Адже ви – велика бабуся усіх батьків!».

– Я ніколи не очікувала, що стану чиєюсь «великою бабусею», – потім написала психолог у передмові до видання «Коли ваша дитина зводить вас із розуму». – Але, схоже, все-таки нею стала. Ця книжка – вагоме нагадування про те, що з дітьми та їхніми батьками я працюю вже понад 40 років… як учитель, психотерапевт і мати… Мені здається, я знаю, чому діти часто зводять нас із розуму. І тепер мені здається, знаю, як упоратися із цим особливим різновидом божевілля. Щоб успішно виховувати дітей, потрібно не так уже й багато.

Наступні рядки не такі оптимістичні: простих відповідей, як і універсальних методів, що забезпечують успіх у будь-якому разі, – немає, відрізає Еда Ле Шан. Не варто сподіватися, що знайдеться вчитель, котрий скаже, як упоратися зі спалахами гніву, чи книжка рецептів: як позбавитися гризіння нігтів, заїкання, мокрих простирадл і сотень інших моментів, що змушують дорослих божеволіти. «Проте є настанови, що можуть скласти – і складають – альтернативу, є діти, котрі можуть іноді дратувати своїх батьків і часто втомлюють їх, проте ніколи не зводять з розуму, – переконана письменниця. – Одна з основних цілей мого життя – збільшити кількість таких сімей!».

І хоч простих відповідей вона не обіцяє, своєрідним «чарівним скельцем» для багатьох батьків стає порада… зазирнути у власне дитинство. Еда Ле Шан пояснює:

– Діти часто зводять нас із розуму, коли вчиняють щось таке, що нам самим у власному дитинстві не дозволялося. Коли моїй доньці було близько двох із половиною років, чоловік наказав їй одягти піжаму. Ми сиділи за обіднім столом, і вона сказала: «Не буду, старий осел!». Чоловік був психологом, доктором наук, він вивчав психологію розвитку і знав, що має справу з нормальним феноменом двох років. Та й для нього цей вчинок був таким несподіваним, що, коли він брав чашку кави, його рука тремтіла. Він зблід і сказав: «Зараз мене знудить». Коли згодом ми спробувати пояснити цю реакцію, він додав: «Я впевнений, якби коли-небудь сказав таке своїм батькам, мене, напевно, побив би грім».

Еді, за її словами, упродовж десятиліть щастило на батьків, які мають сміливість виховувати дітей не так, як виховували їх, і намагаються уникати помилок, що лишили слід у їхній пам’яті. Та багато інших дорослих – як, до речі, і сама Ле Шан, – наступали на ті самі граблі, що й попереднє покоління. «Мене, – відверто каже вона, – почали привчати до горщика у шість місяців. І я впадала в паніку від того, що  доводилося міняти підгузки доньці, коли їй було майже три роки».

Наше обурення спротивом виникає і тоді, коли наші діти відмовляються робити те, що мали беззаперечно робити ми. «Вони не їдять овочі, котрими ми мусили давитися, коли були малими, і запитують, чому слід щовечора митися – а нам і на думку не спадало ставити такі запитання, – пояснює автор. – Вони хочуть знати про протизаплідні засоби в тому віці, коли нам ще й не пояснювали, в чому відмінність між чоловіком і жінкою. Іноді ми з’їжджаємо з глузду, бо заздримо тому, що в них немає комплексів…».

Ціна любові

Найперше, що в такому разі варто зробити батькам, – згадати власне дитинство, вважає Еда Ле Шан. Навіщо? Численні відповіді підкидає життя. Приміром, така історія описана в одній із книжок Еди: «Чотирирічна Лінда боялася темряви, вона хотіла, щоб нічник світився не лише у спальні, а й у холі і у ванній. Батько сердився, що мати потурає цим вимогам. Страхи доньки дратували його – він ледь стримувався. Можливо, нормальні для дитини такого віку страхи нагадали йому про те, що важко було згадувати… Щоб добитися в дитячі роки любові та схвалення батька, він придушував свої нічні страхи. Батько казав йому, що хлопці не плачуть і не лякаються через дрібниці. І для нього було значно важливіше, аби батько погладив його по голові, ніж той страх, від якого він боявся закричати».

Дітям рідко кажуть: «Ти не поганий, ти маленький» – тобто просто не можеш дати собі ради, і те, що ти робиш і відчуваєш, цілком природно. Проте це не завжди зрозуміло для дорослого. Через це нормальні почуття приглушуються, і життя дитини сповнюється почуття провини, затаєних страхів і ворожості.

– Любов потрібна дітям найбільше, і ніяка ціна не буде надто високою, аби заплатити за неї, – пише психолог. – Перший крок, який вам треба зробити, щоб приборкати своє роздратування, – це спитати себе: чим вам довелося платити за любов, коли ви були дитиною? Чи відмовлялися від бажання пограти в бейсбол, бо батьки казали, що гарненькі маленькі дівчата не грають у грубі ігри? Чи приборкати пристрасне бажання брати уроки танців, бо батько сказав, що танцюють лише мамині синочки?.. Більшість неврозів, котрі ми приносимо з собою в доросле життя, є прямим результатом пригнічення нормальних почуттів заради схвалення та любові. У глибині душі ми почуваємося порочними істотами, що не заслуговують нічиєї любові». А дитина всередині нас із часом не щезає: глибоко в душі живе все те, що ми відчували, коли були дітьми. І що більше ці спогади будуть усвідомленими, то менше вони керуватимуть нами. А це не лише добре для наших дітей, а й просто чудово для нас самих.

«Розумію, що ти відчуваєш»

Щоб уникнути непорозумінь у стосунках із дітьми, варто також затямити: діти можуть хибно тлумачити наші слова і вчинки. Приклад, яким це твердження ілюструє письменниця, змушує здригнутися: «Молода жінка не дозволяла собі закохатися, щоб не бути покинутою. Одного разу вона згадала: коли їй було три роки, мати стояла у довгій черзі, тримаючи її на руках. Несподівано вона передала дівчинку жінці, що стояла за нею: «Візьміть свою дитину, я більше не хочу її тримати!». З’ясувалося, що то була черга в концтабір: коли кожного другого відправляли в газову камеру, мати таким чином врятувала доньці життя. Та єдине, що змогла зрозуміти трирічна дитина, – це те, що її покинули».

Також нам треба намагатися зазирнути у світ дитини, якомога більше дізнатися про її страхи, усвідомити ірраціональність дитячого мислення. Щоб менше потерпати від дитячих «сюрпризів», варто вчитися тлумачити поведінку дітей – таке вміння неодноразово стане у пригоді. Що найімовірніше зробить мама сина, який вдарив меншого братика і стоїть із усмішкою? Напевно, обуриться. А якщо зазирне в очі і побачить там страх і розгубленість? Може, зрозуміє, що хлопчик вчинив імпульсивно та вже почувається винним, і лагідно скаже: «Знаєш, ти можеш вибачитися, а взагалі намагатися думати, що робиш». І син буде їй вдячний – і за розуміння, і за допомогу в розв’язанні проблеми.

– Батьки часто запитують, а чи не можна помилитися, інтерпретуючи поведінку дитини. Коли діти вчиняють щось ірраціональне, вони почуваються дуже самотніми! Думають, що ніхто і ніколи так не почувався, – переконує Еда Ле Шан. – Навіть якщо ваше тлумачення буде не зовсім точним, дитина відчує, що її намагаються зрозуміти, а не просто вважають поганою.

Якщо говорити відверто – з якими словами ми звернемося до сина чи доньки, йдучи на перший прийом до стоматолога? Найімовірніше, відбудемося фразами, котрі ніби самі собою вигулькують із батьків у стандартних життєвих ситуаціях. Чимось на кшталт: «Не будь дурником, немає чого боятися – боляче не буде!». Ми забуваємо: часто лякає невідоме. І фраза «Не будь дурником» для дитини означає: «Мабуть, зі мною щось не так. Дорослі розумніші за дітей, отже, вони, напевно, праві». Звідси – звинувачення самого себе і почуття самотності. Цього можна уникнути, якщо знайти для маленької людини кілька теплих слів: «Я розумію,  що ти відчуваєш – тобі страшно. Ти можеш сісти мені на коліна, я тебе триматиму, і скоро ми повернемося додому».

– Діти тішаться, коли відчувають, що особливості їхнього характеру, їхні вчинки дорослі розуміють і приймають, – підсумовує Еда Ле Шан. – Це ще одна форма захисту від почуття самотності й неповноцінності… Це непросто – знову відчути себе дитиною. І хочу додати: нікому не вдасться подолати своє роздратування щодо дитини, якщо він буде зовсім один. Ми потребуємо підтримки, нам необхідні інформація, можливість поділитися своїми почуттями, співчуття. Потрібен час, коли ми могли б відпочити від дітей, потрібні інші інтереси, що могли б відволікати нас від повсякденних турбот. Ідеальних батьків немає. Ніхто з нас не здатен виховати ідеальну дитину. Та ми можемо отримувати більше задоволення від себе і своїх дітей, якщо спробуємо навчитися зрозуміти себе та свої вчинки.

Валентина СОРОКА, «Освіта України»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *