0 430
У ЗНУ відомий письменник Сергій Жадан зустрівся зі студентами, викладачами вишу й представниками громадськості Листопад 27th, 2018 Юлія Осіння

Модератором заходу став випускник ЗНУ та відомий письменник України, запорізький журналіст Олесь Барліг (Віталій Бабенко). Він підкреслив, що модерувати заходи з такими письменниками як Сергій Жадан дуже легко, оскільки до них можна не готуватися: варто погомоніти перші 10 хвилин, як починається неймовірна віддача від аудиторії, коли достатньо просто віддатися цій стихії, а у фіналі залишиться зауважити, що вже час бігти. Виконуючи прохання декана факультету журналістики Віктора Костюка, Олесь звернувся до медійної галузі в перших своїх запитаннях. Він нагадав, що нещодавно в одному з текстів ЗМІ Сергій казав про те, як для громадянина і як для письменника йому важливо й за межами України промовляти поточну ситуацію в Україні.

Наскільки ж легко це робити? Бо ми часто говоримо про корумпованість українських медіа і навіть не уявляємо рівні корумпованості медіа в тій же Європі.

Як же прорватися крізь оцей інформаційний шум з численними фільтрами щодо українських подій?

На це гість зазначив, що, на його думку, проблема навіть не в корумпованості медіа, а в тому що західне суспільство дивиться на ситуацію в Україні крізь певні фільтри. Нещодавно в Швейцарії Сергій Жадан спілкувався із журналістами. Вони підкреслили, що їх кореспондент у Східній Європі повідомив їм, мовляв, Україна розпадається, зникає, потерпає від корупції, від економічних і соціальних негараздів. Тож письменник й запитав, а звідки ваш кореспондент? У якій країні він знаходиться? А у відповідь – у Москві. Зрозуміло ж, наскільки специфічно такий журналіст може передавати інформацію… І в цьому величезна проблема, що частина західних журналістів ситуацію в Україні транслюють ось в такому російському контексті. І ніби бачиш їхню налаштованість вислухати українців, але далі нічого немає. Вони ставляться з великою підозрою до всього, що ти говориш. І схильні піддавати сумніву твої слова. У них начебто вроджений скепсис. Бажання – потім все це співставляти й перевіряти зі своїми московськими кореспондентами. Як же бути? Та просто не боятися говорити, озвучувати свою позицію, переконання, бачення світу, свою картину. Адже величезна проблема України – її практична відсутність у світовому, європейському контекстах. Нам здається, що до нас прикута увага всього світу, всіх медіа. Насправді, це зовсім не так. На превеликий жаль, ось уже 5 рік у нас тривають надзвичайно серйозні, драматичні події й про це багато хто в світі взагалі не знає. Або ж знає доволі викривлено чи через певні суб’єктивні речі. Тож там будуть скоріше подавати, що в Україні до влади прийшли фашисти, аніж те, що суспільство постійно трансформується й рухається в Європу. І постійно з цим мусиш зіштовхуватися на кожному кроці та в кожній країні.

Також на зустрічі чимало ліній обговорення зійшлися до теми ролі митця у сьогоденні. Сергій Жадан відзначив, що література, мистецтво та письменники, музиканти мають величезну перевагу: до них довіра більша, ніж до політиків. Інша річ, що український поет при цьому мав би бути доволі відповідальним, тому що часто «митці» мають здатність говорити не зовсім об’єктивні речі. І це велика спокуса – міркувати вголос про свою країну, про те, що тут відбувається: ти висловлюєш певні речі, пов’язані зі своїм суб’єктивним досвідом, а насправді це все транслюється на читацьку чи слухацьку, глядацьку аудиторії. Потім це може бути доволі спотвореною картинкою.

Своєю чергою, Олесь Барліг на це відзначив, що популярні автори часто настільки увірують, що вони є лідерами громадської думки, ведуть власні блоги, що в якусь мить починають позиціонувати себе «мойсеями». «Ти цієї спокуси вдало уникаєш, але, як часто вона виникає? І як ти реагуєш?», – запитав модератор.

«Та є іноді, тож не дуже й різнюся від колег. І не завжди уникаю цієї спокуси, яка виникає на кожному кроці, – відповів Сергій Жадан. – Як правило, поету ставлять запитання не про образну систему чи літературні речі, а питають, хто буде наступним президентом України? І ти щоразу опиняєшся в доволі складній ситуації: ти – не політолог, не політтехнолог, а про це говориш. І це звучить доволі цинічно, непереконливо і дуже дискредитує саме поняття культурної розмови, культурної журналістики. Я з цим теж зіштовхуюся, коли замість розмов про літературу, музику, культурні речі, змушений говорити про ціни на нафту, на газ, курси валют, про парламентські фракції. Так, реагування митців на цю суспільну довіру – воно зрозуміле, воно страшенно зворушливе. І воно не викликає в мене ніякого скепсису чи іронії. Я з повагою ставлюся до людей, які приходять на виступи, щось питають. Але з іншого боку, за всім цим часто стоїть просто нестача суспільної довіри до політичної галузі. Політикум настільки дискредитований, наскільки в ньому розчароване суспільство, що справді громадяни України ладні ставити питання священикам, музикантам, письменникам, активістам, волонтерам – будь-кому. З одного боку, в цьому нічого поганого нема, з іншого – зрозуміло, що це своєрідний постколоніальний синдром. Коли суспільство потребує цих моральних авторитетів, мудреців, мойсеїв, які поведуть за собою. Такий патерналізм, який, я думаю, насправді свідчить про проблему».

Крім того, під час проведення зустрічі її учасники згадали й про відзначення річниці Майдану. Якось у тексті для ЗМІ Жадан повідомляв, що феномен Майдану намагалися розкрутити як політтехнологію вже після Майдану. У 2015-2016 роках сидять певні люди в кабінеті, і їм здається, що це якась дуже проста формула маркетингова, що зараз – один порух, і ще один майдан ми зробимо. Але ось не спрацьовує. Чому ж так? У чому ж алхімія Майдану для самого Жадана? Адже хоч за часом усе траплялося не так давно, але вже чимало людей потроху забуває цей досвід і зникає це глибинне усвідомлення Майдану.

Сергій Жадан на це зауважив:

-Я зараз читаю книгу дослідниці, журналістки Марсі Шор, яка цікавиться проблемами Східної Європи. Вона написала твір про Майдан – «Українська ніч. Інтимна історія революції», видавництво «Дух і літера» (дружина відомого історика Тімоті Снайдера). Усім, до речі, рекомендую. Книга – хроніка Майдану, базована на історіях відомих українців (Марсі особисто знайома з деякими нашими письменниками, перекладачами, передає їх досвід, спогади, рефлексії: Славка Вакарчука, Юрка Прохаська, Ярослава Грицака, Юрія Андруховича та ще кількох людей, які були в 2013-2014 роках на Майдані). Себто це про події, які ми всі пам’ятаємо, в яких брали участь, але письменниця викладає все через їх досвід. Вийшов доволі цікавий погляд, картинка. І я себе спіймав на думці, що наче і не дуже давно це було, але насправді це – уже історія й багато речей забувається, розбивається… Це страшенно трагічно в наших реаліях. Насправді, чимало хто з нас, підтримавших Майдан, і надалі обирають цей проєвропейський вектор, демократизацію, зміни, трансформації, реформи. Але є й ті, хто тоді уможливив цей ефект української революції – а сьогодні дещо загнувся, і в чомусь опускається в свої вірі. На моє переконання, революція – це ситуація, коли досягається компроміс поміж людьми, які б ніколи за інших обставин в іншому місці разом би не зібралися. Ну як праворадикали й ліворадикали, представники ЛГБТ-спільноти й церковних кіл тощо. І це неможливо запрограмувати. Немає такої ідеї, яка б штучно поєднала цих людей. Зрозуміло, що згодом ця хвиля спала, тож будувати якісь ілюзії не варто. Але прикро, що ми забуваємо ті речі, які нас поєднували, наснажували, давали сил протистояти системі. Слід пам’ятати все, що було, про ті речі, які тоді, 5 років тому, для нас були вкрай важливими.

Студенти факультету журналістики під час зустрічі із митцем також цікавилися питанням про шляхи популяризації україномовної літератури, фільмів, законодавчого введення певних квот на україномовний продукт. Сергій Жадан на це відповів винятково позитивно: «Я за квоти. І це питання не ринку, а національного інтересу, захисту нашого культурного інформаційного простору. Кожен громадянин своєї країни захищає свій продукт. Скажімо, у Франції, погляньмо, палко оберігають свій інформаційний простір. Це нормальна практика. І нічого незвичного тут немає. Погано що до 2014 року Україна, в принципі, про це не думала: і книжковий ринок наш належав Росії, і інформаційний, музичний. Наскільки квоти ефективні? Є дуже багато нюансів. Ось радіо. Української музики тут дуже багато. Але ж послухаймо, що там є: це попса, при чому не дуже якісна, ще й шлягери, яким по 10-15 років. Виходить дивна річ, ніби ми наповнюємо ефір українською музикою, але справді нової української музики там дуже мало. Це при тому, що в нас зараз в Україні просто музичний бум: новаторські, експериментальні цікаві проекти (естрада, рок, хіп-хоп, на будь-який смак), як-от Dakh Daughters, Kozak System, Сестри Тельнюк та їх чудовий, ніби ж форматний «Сніг», чуттєва, глибока й оригінальна музика. І їм дуже важко пробиватися на радіо. Іноді складається враження, що все це робиться формально, для галочки. Думаю, що поняття «формат» набагато шкідливіше за питання «мовної політики». І за цим часто стоїть незрозуміло що. Бо формат – це щось абсолютно прилизане, пластмасове виходить, підігнане під рамки. До речі, на концертах ці «радійно форматні» гурти дуже драйвові і креативні. Але рамки  формалізують, в принципі, все поняття творчості, підбивають під якісь дуже невисокі стандарти. До речі, іноді (як теорія конспірології) – ти думаєш, що хтось займається ось таким реальним саботажем. Стосовно того, як квоти впливають на суспільство – навряд чи враз всі заговорять українською. У кіно – укрпереклад, і реклами української значно більше, і мова звучить в громадських місцях, та зміни в мовному полі кардинальної немає».

Також на заході звучали й питання – про соціальну галузь. Як-от про продовження реалізації таких проектів, як «Мандрівники зі Сходу» від фонду Сергія Жадана. У ньому з 2014 року волонтерять його активісти. Спершу вони допомагали нашій армії, а потім переключилися на роботу в культурній та освітній галузях. Працюють чимало зі школами, садочками, інтернатами. І мають великі плани. У цьому проекті якось взяли клас дітей із селища Золотого під Первомайськом на лінії фронту й влаштували їм поїздку Україною (Харків, Львів, Одеса, Чернівці й Запоріжжя під фініш на два тижні). Тож вони побачили свою країну. Це був випускний клас. Багато хто в Харків вступив згодом. Можливо, ці проекти не дуже масові чи помітні зовні і навряд чи міняють світогляд регіону, його селищ чи міст, але вони можуть змінити ставлення до поточної ситуації, до багатьох речей навколо, в цих конкретних дітей. З Інститутом української книги уже зараз планується масштабний бібліотечний проект: будуть розвозити книги по бібліотекам Донбасу, проводити зустрічі з письменниками, можливо, влаштують невеликий фестиваль на Луганщині, на кшталт «Дорога на Схід». Сергій Жадан додає: «Із цим цікаво працювати, ти бачиш віддачу людей, яким це життєво важливо. І це не просто якесь освоєння коштів чи грантів, не діяльність для галочки. Адже там до 2014 року мало чого робилося. Хоча так потрібно робити не лише на Сході, але й в центральній, південній, північній Україні теж. Вони дуже слабко від Донбасу в цьому питанні відрізняються».

Зрозуміло, що присутніх цікавило й питання про те, що зараз відбувається у творчому житті письменника? Сергій Жадан розповів, що зараз завершує гастролі з «Лінією Маннергейма» й в дорозі дописує лібрето: в Харкові будуть робити оперу про Василя Вишиваного. Й у цій історії, до речі, присутнє й Запоріжжя. Екс-герцогу Габзбурзькому, Вільгельму Габзбургу – внучатому племіннику Ганса Йосифа Другого, Василю Вишиваному приписували бажання стати монархом України, хоча насправді, він просто сильно любив її. Музику до опери пише Алла Загайкевич – надзвичайно цікавий композитор із Києва. Вона працює з електронною музикою, фолком. Постановником буде Ростислав Держипільський, один із найцікавіших театральних режисерів із Івано-Франківська. Тобто це буде нова опера, але не надто експериментальна, проте й не надто класична. Варто нагадати, що, свого часу, Василь Вишиваний брав участь у першій світовій війні, з боку Австро-Угорщини очолював підрозділ Січових Стрільців. І потім, коли Австрія сюди увійшла в 1918 році, то вони з Херсону-Одеси подалися до Дніпра вгору й опинилися в Олександрівську: займалися української діяльністю з місяць чи два. Василь Вишиваний завжди носив вишиванку – звідки і його прізвисько. Це надзвичайно яскравий і колоритний персонаж.

У контексті виходу в прокат фільму «Дике поле» за книгою «Ворошиловград» Сергія Жадана, присутні на зустрічі цікавилися, чи плануються ще екранізації за його книгами («Інтернат» чи «Депеш Мод»):

-Так, ми із режисером Ярославом Лодигіним хочемо зробити фільм за книгою «Інтернат». Ярослав уже зробив драфт, перший варіант сценарію. Єдиний нюанс – мовне втілення нашої ідеї. Книга написана українською, але там є врізки російської, суржиком тощо. Як же їх передати в кіно? Щоб не з’явився елемент дистанціювання, кіношності, щоб була психологічна переконливість? У «Дикому полі» мовна картина мені дуже подобається. Там герої ковзають з мови на мову. Там видно, як мова впливає на прийняття тих чи тих рішень тим чи тим персонажем. Це творить культурний, соціальний політичний бекграунд теми. Там мова – дуже важливий маркер.

Олесь Барліг пригадав, що спілкувався з Наталією Ворожбит про одну зі сцен «Дикого поля», найсильніший, найпотужніший момент твору, який не ввійшов у фільм. Це гра в футбол мертвих і живих. «Чому так? Для тебе це дуже важливий мотив, який виринає в віршах: мертві, живі й ненароджені, які в певній точці сходяться», – запитав модератор. «Епізод би зайняв 15-20 хвилин. А у кіно є великий недолік – хронометраж. Цей момент перетину межі життя й смерті трохи іншим чином присутній в фільмі в інших епізодах. Бо фільм – не сліпа ілюстрація того, що в книжці. Там дещо змістилися акценти, хоча загальна атмосфера, філософія книжки лишилася. І фільм вийшов несподіваний. Ні на що не схожий», – резюмував Жадан.

Цікаву ремарку запропонувала під час зустрічі, начальник міжуніверситетського шекспірівського центру науково-дослідної частини Запорізького національного університету, професор Наталія Торкут: «Коли ви торкнулися ролі поета в сучасному світі, то пролунала така думка: чому ми накладаємо на поета цю функцію – бути Мойсеєм? Тільки тому що ми постколоніальна нація? Але ж ми ще й постгеноцидна нація. І в цих умовах хтось має активізувати ось ті наші приспані культурні коди. І якщо це не зробить поет, то вони або залишаться у своєму сплячому стані, або місце поета будуть займати політтехнологи, яким ми сьогодні не віримо. Тому роль митця, чи не одна з надзвичайно важливих сьогодні для України. Наприклад, допомагає розібратися в тому, що робиться тут на Сході України особисто для мене Ваш текст «Тамплієри», щоб достукатися, розбудити й поставити питання – до себе, в першу чергу. Тож, як вони писалися?».

На це Сергій Жадан відповів:

-Так, я стою дещо на позиції скептика щодо цієї ролі поета. У нас в Україні всі якісь найважливіші, найцікавіші, найкорисніші, найефективніші речі робляться тоді, коли суспільство, громада, група людей забуває про те, що між ними немає Мойсея й робить щось разом. Бо там де з’являється такий собі псевдо-Мойсей, все завершується не дуже добре. А про «Тамплієрів» – ми тоді з друзями поїхали на Донбас у 2014 році. Там вже були сепаратисти, але туди ще можна було заїхати. Час міжвладдя. Дуже дивний час. Тоді цей блок текстів сформувався як «Голландський щоденник». Я досі його потроху й пишу – іноді у формі віршів, іноді як роман, статті, блоги. Тобто усе постає наче з особистого досвіду».

Прикінцеве питання зустрічі пролунало від студентів, які розмірковували, що в них дуже багато друзів скептично ставляться до української книги й музики. «Що ви порадите, щоб змінити це їх ставлення? Щоб могло розбавити цей скепсис»,- запитувала молодь.

«Він є у тих, хто українську книгу не читає, – відзначив Сергій Жадан.- Ця зверхність, снобізм, апломб у тих, хто й кіно українське не дивиться й музику українську не слухає. Я читаю все, можливо, хаотично. Я люблю літературу. Дуже різні твори. Ось одна з останніх прочитаних книг – роман відомого письменника Макса Кідрука, масова література, продумана, структурована річ. Або ось книга Остапа Сливинського, львівський поет, надзвичайно глибокий, драматичний. Рік тому були ми в Парижі, там був Фестиваль, присвячений Україні. І туди приїхали різні талановиті гості. Як-от співачка Мар’яна Садовська. Живе в Кьольні, співає фолк – українська Бйорк, дуже раджу її послухати».

Звісно, що не обійшлося на заході без талановитих декламувань Сергієм Жаданом своїх творів, промовистих уривків та знакових цитат. Наприкінці зустрічі всі охочі змогли взяти участь у його автограф-сесії або зробити з митцем фото на згадку.

Аудіопідкаст від прес-служби ЗНУ із зустрічі з Сергієм Жаданом в ЗНУ можна прослухати тут :

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *