13 69282
Ставлення вчителів до дистанційного навчання. По той бік екрану. Квітень 5th, 2020 Педагогічна Преса

Коли ми говоримо про дистанційне навчання під час карантину, то зазвичай дивимося на все очима дітей і батьків. А як сприймають ситуацію ті, хто по інший бік комп’ютера, — хто сіє розумне, добре etc?
Досліджувала Оксана Онищенко для ДТ.ua

Вчителі жартують, що зараз працюють на державу на власній техніці, та ще й із власним Інтернетом. І як називається робота на пана з власним реманентом? Панщина.

Та жарти жартами, а епідемія коронавірусу стала краш-тестом не лише для медицини, а й для освіти. Ми побачили, що вона не готова до викликів, відчули, наскільки відірвана від життя система підготовки і перепідготовки вчителів. Це з одного боку. А з іншого — спостерігаємо, як в екстремальній ситуації мобілізувалися вчителі. У приватних школах — зразу, в державних — розкачувалися перші тижні карантину, а після канікул більшість перейшла на уроки онлайн. Усе довелося робити з коліс.

Схоже, порятунок потопаючих— справа рук самих потопаючих. Під час онлайн-трансляції у Фейсбуці, присвяченій організації дистанційного навчання, нинішня очільниця МОН Любомира Мандзій порадила вчителям розвивати ІТ-компетентність і сказала, що потрібно працювати над новим положенням про дистанційне навчання. А на запитання, як розвивати цю саму компетентність, коли вдома у вчителя немає комп’ютера, чиновниця відповіла, що, можливо, в когось із учителів є добрий мобільний телефон з Інтернетом, і з нього можна скористатися тими ресурсами, які на сьогодні доступні.

Серйозно? Оце й усе? А хотілося б почути, що планує зробити держава аби допомогти вчителям, — наприклад організувати безкоштовні онлайн консультації, тренінги, електронні ресурси. Хтось заперечить — та їх і так з’являється багато. Але як визначити, котрі з них справді якісні? Немає єдиного майданчика, на якому були б зібрані й оцінені експертами кращі курси з організації дистанційного навчання.

“Марино Петрівно, з понеділка ви проводите урокидистанційно, і я не хочу чути ваших відмовок!” — таке повідомлення отримала на канікулах знайома вчителька від директорки школи. Оце, власне, і вся допомога. Хоча ні, не вся: ще керівниця накидала у Вайбер відеороликів про те, як працювати в Zoom, — мовляв, вивчайте. Марина Петрівна і вся її родина просиділи вихідні біля комп’ютера — розбиралися, як працює Zoom, а в понеділок учителька мужньо вийшла онлайн.

Між іншим, якщо копнути глибше, то насправді дистанційне навчання — це не просто уроки по Інтернету. Для його організації потрібні електронні ресурси, спеціальним чином організована самостійна робота учнів, система контролю знань. І бажано, щоб усе це було зібране на одній платформі, щоб учні чи батьки не ганяли по різних сайтах і електронних поштах своїх учителів. Є все це в нас? Запитання риторичне.

Ось і виходить, що сьогодні дистанційне навчання зводиться до двох крайнощів: перша — все скинути на самостійне вивчення (Вайбер нам у поміч) і друга — просто перенести традиційні уроки онлайн. Але вже тепер стає зрозуміло, що все це теж не працює ефективно.

Коли вляжеться перший подив дітей від уроків онлайн, коли притупиться відчуття новизни, для вчителів стане очевидно, що недостатньо просто віщати дітям з блакитного екрана так, як ти це робив у класі. Потрібно знати методики дистанційного навчання. Адже урок по Інтернету відрізняється від уроку наживо, тут звичні методи і прийоми працюють інакше. Вчителі мають оволодіти інструментами, які допоможуть організувати клас, мотивувати учнів, налагодити фідбек. Поки що в цьому доводиться розбиратися методом проб і помилок, причому сьогодні на вчора. Методики — це буде другий серйозний виклик і величезна відповідальність, із якими впораються не всі. Вже зараз деякі вчителі пишуть заяви на звільнення. Таких мало, але вони є.

Та не все в організації дистанційного навчання залежатиме від учителів. Самі учні мають бути вмотивовані навчатися. Педагоги скаржаться, що під час уроків онлайн деякі школярі саботують роботу (порушують дисципліну чи займаються своїми справами, відключивши камеру або звук). Якби це було в школі на звичному “очному” уроці, вчителі знали б, що робити: нагримати, наставити двійок, записати в щоденник, залякати санкціями. Але тепер це неможливо (до кожного не дотягнешся, та ще й батьки поруч, — не особливо нагримаєш), а стимулювати учнів інакше школи не звикли.

Наша система освіти побудована на примусі: діти навчаються не тому, що їм цікаво, а тому, що їх примушують. І коли у зв’язку з карантином батіг із рук школи випав, виявилося, що іншого стимулу вчитися немає. Ну і програми, підручники, навчальні плани з купою предметів далеко не завжди надихають на навчання, але то вже окрема історія.

Карантин чітко показав, що в більшості школярів не сформовані такі важливі для життя навички як, наприклад, уміння працювати з інформацією. Викладання у школі було й залишається репродуктивним, за своїм характером: учитель розжував — діти проковтнули. Не розжував — спитали маму або репетитора, не допомогло — списали на контрольній. Тепер школярі, які звикли лише ковтати не докладаючи зусиль, чекають, що їм розжують усе батьки або розповість учитель із блакитного екрана. Але дистанційне навчання так не працює.

Лежить відповідальність за таку ситуацію й на батьках, — самостійність і організованість своїм дітям мали прищепити вони. І тепер найбільше проблем із дистанційним навчанням у тих дітей, котрі завжди відчували гіперопіку та тиск із боку батьків.

Проте найскладніше в дистанційному навчанні лягло на плечі вчителів. Хтось насолоджується новими реаліями, хтось боїться, а хтось просто втік із поля бою. Та якщо спробувати скласти палітру емоцій учителів, вона могла б мати такий вигляд.

Сум. У мережах поширюються фото вчителів у порожній школі чи з фотографією класу “Я за вами сумую”. Дуже зворушливо. Таку ініціативу підтримали батьки, — батьківська ГО “Батьки SOS” започаткувала флешмоб “Мій вчитель сумує за мною”, запустила хештег # сумую_за моїми вчителями. За годину пости у Фейсбук про цю акцію стали вірусними й отримали багато репостів. Думаю, коронавірусний карантин якщо й не знесе барикади між учителями і батьками, то дуже їх поламає.

Задоволення від нових можливостей, які відкривають електронні платформи й інструменти. “Важко, але круто!” — кажуть учителі. Особливо молоді прогресивні педагоги. У них є час і натхнення копирсатися у програмах, вишукувати нові ідеї та рости.

“А наша вчителька так і не перейшла на уроки онлайн, — розповідає одна мама. — Чудова, любить дітей, знає методики. Але їй 70 років, вона не може й не хоче”.

Страх. Чи впораюся я з новими викликами і реаліями, чи зможу опанувати всі ці інструменти й платформи? “Провела урок і досі почуваюся в стресі, — розповідає знайома вчителька. — Усе боялася щось не те натиснути чи зробити. Так і до інсульту недалеко”. Крім того, часто поруч з дітьми перебувають батьки, і це теж додає хвилювання.

Гордість. Про вчителів зазвичай говорили, що вони консервативні, що для того, аби вони змінилися й працювали по-новому, потрібно видавати їм тільки чіткі інструкції та накази. Але виявилося навпаки. Ми бачимо, що у школі справжні зміни почалися раніше, ніж їх встигли очолити з МОН. Усе робиться в шаленому темпі і втілюється миттєво.

Сатисфакція. Раніше вчителів критикували всі кому не лінь, а тепер згадали!Ну як воно без нас, спробували? Отож. Є шикарна можливість підвищити престижність учительської професії.

Свобода. Бюрократична машина не встигає за швидкими змінами в освіті. Немає поки що ні контролю уроків, ні перевірок методистів, ні єдино правильних розпоряджень, обмежень, заборон і порад, складених тими, хто жодного дня не працював учителем. І це унікальна можливість творити та спробувати свої сили. Хоча вже тепер деякі вчителі скаржаться, що від них вимагають звіти про дистанційну роботу. Але це не щодо суті й змісту, а для загальної картини начальству, — мовляв, справи йдуть, контора пише, спіть спокійно.

Та жарти жартами, а без мозкового центру не обійтися. Очевидно, що для організації ефективної системи дистанційного навчання потрібно зробити кілька кроків. Це важливо і для нинішнього карантину, і на майбутнє, щоб сезонний грип не вирубував на кілька тижнів школи, як це бувало завжди.

Насамперед важливо забезпечити якісний швидкісний Інтернет, і не лише в кожній школі в місті та селі, а й у кожній домівці. У Мінцифри обіцяють, що до 2024 року всі населені пункти матимуть доступ до високошвидкісного Інтернету.

По-друге, Міносвіти має вичленити найкращі досвіди організації дистанційного навчання (в нас у країні є дистанційні школи, які давно на ринку освітніх послуг) і спробувати виписати загальні правила гри під час карантинів. Поки що складається враження, що МОН не встигає за змінами у школі. Бо розміщення уроків для 11-класників на ютуб-каналі та публікація розкладу телепередач проєкту “Всеукраїнська школа онлайн” — не допомога. І, до речі, не в усіх школярів телевізор бере перелічені ТБ-канали, в декого вони закодовані. А Інтернет інколи такий слабкий, що просто не тягне якісне відео.

Дуже важливо зрозуміти санітарні вимоги до навчання онлайн: діти пів дня сидять перед комп’ютерами, а потім ще роблять уроки (іноді теж за комп’ютером). Потрібно зрозуміти, яким має бути розклад занять, яка тривалість уроків і перерв, обсяги домашніх завдань. Інакше онлайн уроки вирішать одні проблеми, але додадуть інших.

По-третє, потрібно підтримати вчителів, зібрати для них в одному місці інструменти, методики і кращі ідеї. Зараз дуже стала б у пригоді Національна електронна платформа освіти, яку ми так і не запустили. І, доки не буде створено нову, є сенс зробити тимчасовий варіант, хай не крутий, а кособокий, але вже зараз, бо допомога вчителям потрібна на вчора.

Є над чим замислитися і вчителям. Сьогодні їм доводиться скаженими темпами надолужувати те, що могло б бути зроблене давно. “На курсах підвищення кваліфікації нам не розповідали про уроки онлайн, формування ІТ-компетентностей було тільки на папері”, — кажуть педагоги. Але ж це всіх задовольняло?

Хочу нагадати, що саме з січня змінилася система підвищення кваліфікації вчителів, — тепер вони можуть самі визначати, як забезпечувати свій професійний розвиток, обирати його напрям та місце проходження курсів. І їм під силу обирати більше курсів з ІТ, шукати якісне навчання, а не ходити на заняття для галочки.

По-четверте, місцева влада і кожен навчальний заклад мають визначитися, як вони будуть організовувати навчання в умовах карантину, які платформи й інструменти використовувати, які форми реалізовувати (крім дистанційної, є й інші). Чітко і конкретно. Це як план пожежної евакуації, де стрілками намальовані евакуаційні ходи-виходи і пожежні гідранти, що стоять напоготові.

Отже, дистанційне навчання під час карантину — справа не лише вчителів. Розділімо з ними цю відповідальність.

 

Оксана Онищенко

Оглядач відділу освіти та науки DT.UA

Залишити відповідь до Не вчитель Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Коментарi

  1. Людина така істота, що швидко пристосовується до нових умов. На це вона має розум та мислення. У вас все вийде 👍. Сьогоднішній карантин- тимчасовий стан. Але ніхто не дає гарантій, що більше карантинів не буде 😉
    Вчителі, ми вас цінуємо і любимо

  2. Електронні платформи гарно для вчителя а хто подумав про дітей. На уроці вчитель робить 4завданн від сили, а скільки завдань за допомогою платформ здається дітям? Після урока алгебри на інше у дитини не вистачає ні сил ні здоров’я

    1. Існує якась загальна негласна домовленість про те, що вчитель зобов’язаний мати вдома всю електроніку, у тому числі і відеознімальну. При тому, ще й на своїй приватній території знімати відео. Не всі навчальні заклади забезпечені належною електронікою, бо як не крути, а це дорогі речі. Вже не кажучи про оплату інтернету, електрики і т. Ін. На теперішній час навіть забезпечення навчальними посібниками в межах середньої освіти обійдеться вчителю не менш, як у 2000 грн

  3. Очевидно, що автор статті не захотів розібратися в ситуації. Для дистанційної освіти є всі можливості. Це і Гугл класрум, і платформа Мій клас та SMLS. Професійні сайти для вчителів із збіркою методик та уроків. Україномовного якісного контенту вистачає, а як ні, то є англомовні.
    Єдине, що це трапилося дуже швидко. Впевнений, що в майбутньому, як що знайдуться людські і фінансові ресурси, в Україні ця сфера може бути найкращою в світі.

  4. “Вчителі жартують, що зараз працюють на державу на власній техніці, та ще й із власним Інтернетом. І як називається робота на пана з власним реманентом? Панщина”, – який же це жарт, це звичайне сучасне українське кріпацтво, правда, із законно встановленим правом кріпака на втечу від барина (звільнення). В цьому сучасному різновиді кріпацтва кристалізовано і зневагу до людини, і самовпевнене зазіхання барина на приватну власність кріпака, і відсутність відчуття власної гідності у вчителів-кріпаків … це наша “інтелігенція”?

    1. Нащо писати, вибачте, брехню , що “державні розкачувалися кілька тижнів карантину” … тощо 😡?
      Ви повинні вибачитися !

  5. Перший тиждень подивились з сином на завдання які навіть з фізкультури надіслали. Виконати до 03.04. Почали виконувати- посипалися ще.
    Відправили завдання- у відповідь прийшла оцінка. Без файла з перевіреним завданням.
    Там де вчитель дає завдання та пояснення,ще й коментує, там дитина працює. А де ” нате вам Боже що нам нє гоже. Там і відповідне ставлення. Мене це турбує, але вчителька навіть мене не чує.
    То ж тут не в дистанційній освіті справа.
    Мене турбує моя дитина, то я буду займатись, розмовляти,домовлятись. А у вчителя ,крім покарань ,не має бажання ба навіть думки,що треба гнучкіше реагувати на ситуацію та співпрацювати. То ж звідки це? Така наснага?

  6. Чудова стаття!!! Все що ми, вчителі, говоримо між собою постійно, узагальнили та озвучили. Якби не наші чоловіки , то і елементарного не мали б ( технічні можливості та й взагалі підтримку).
    Єдине про що не сказали тут, так це, що вчителька – перевежно мама і дружина! І дистанційне навчання вдома, це нереально складний як технічний, так і емоційно- психологічний аспект!
    Сподіваємось на висновки та дійсно потрібні змін в освіті!!! Дякую!

    1. Про що ви говорите? Діти розлінилися, все їм розжуй.. А вчитель бачте, бідний, розбирається з онлайн платформами аж цілі вихідні та ще й всією родиною. Як мама спостерігаю цікаву картину. З одного боку весь освітній процес, фактично, якщо будемо щирими, покладено на батьків. Проте, в той самий час, дитині крім купи хаотично зібраних посилань на чужі презентації і ролики в ютубі, скидують класу “ультиматуми та погрози” в яких висловлюють недовіру в сумлінну самостійну роботу, та попередження про неприйняття в разі невчасної здачі. Так або “розжовуєте” або розберіться з своїм рівнем цифрової грамотності, з якою, доречні, в дітей набагато простіші відносини. А висновок простий. Хто любив дітей і свій предмет до карантину, в тих все “завелося”, і в старшого покоління, зокрема.

  7. стаття доречна, багато правильних думок. одного з головних чинників дистанцйки не має – перевірка д/з. в якому форматі їх виконувати, а СКІЛЬКИ часу я витрачаю на їх перевірку. я вчитель історії. письмові завдання не можуть бути дієвою формою вивчення історії

  8. Стаття якісна. Над порушеними у ній аспектами дистанційного навчання варто працювати. Важливо узагальнити досвід вчителів. Це забезпечить нові можливості краще навчати учнів, забезпечувати саме ті компетенції, яких вони потребують.