Важливість психологічної підтримки під час війни важко переоцінити. Люди перебувають у величезному стресі, який може спричинити руйнівний вплив на здоров’я. Що ж стосується педагогів – наслідки можуть бути ще гіршими, адже відповідають учителі не лише за себе, і навіть не бажаючи цього, ризикують погіршити психологічний стан дітей, яким і без того перепали недитячі випробування. Як опанувати себе в цій складній ситуації, подолати стрес і, головне, не передати його своїм учням – говоримо із психологом мобільної паліативної служби Благодійного фонду «Свої» Оленою КОВАЛЕНКО.
У минулому – мирному – житті пані Олена здебільшого працювала із посттравматичними стресовими розладами у людей, які втратили близьких або зазнали іншого травматичного досвіду. Зараз посттравмою «накрита» вся країна. Люди дедалі частіше запитують себе – як із цим усім жити? Як прийняти цю нову реальність, котра не має нічого спільного зі звичною і тому досі здається жахливим сном? Як не захлинутися у відчаї, не застрягти у ступорі, не «вмерти» всередині під тиском цього нелюдського тягаря? Що, зрештою, робити з ненавистю, яка, схоже, стає національним трендом – особливо після трагічних новин із Маріуполя, Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Бородянки, Краматорська – новин, які пройшлися, немов бульдозером, по кожному?..
Вимкнути негатив
Світ змінився, і треба визнати це і прийняти, каже Олена Коваленко. Так, як було, вже не буде. Але, якщо нам судилося вижити – маємо жити далі. Будувати плани, як ми відновлюватимемо країну. Хоча б заради тих, хто загинув. Бути їхніми очима, їхніми руками… Розгрібати завали, відбудовувати будинки, ремонтувати дороги, дбати про дітей – бо життя триває. І кожен має робити те, що може і вміє, брати на себе відповідальність за свою ділянку роботи і рухатися далі. Це набагато продуктивніше, ніж ненавидіти колективного ворога. Ненависть руйнує, і не тих, кому адресована, а того, від кого виходить. Треба розуміти, що прокльони, які ми посилаємо солдату ворожої армії або всій тій ненависній орді чи навіть країні, – завдадуть шкоди не їм, а нам. Тому жити цим почуттям – шлях у нікуди. Олена розповідає про свою колегу, чоловіка котрої розстріляли в Бучі у власному домі, який вони разом побудували. Їй навіть не дозволили забрати його тіло. Вона переживає горе, але не живе ненавистю. Тому що бере на себе відповідальність за тих, хто потребує її уваги тут і зараз – син, сестра, старенькі батьки, що у 85 років залишилися без квартири й у чужому місті. Вона розуміє, що у будь-якому разі треба жити далі. Але розуміють не всі…
«Немає універсальної поради, як позбутися ненависті, – каже психолог. – Передусім треба проговорити, про що вона і з чого складається? Біль від втрати близької людини, жаль за зруйнованим будинком, страх за власне життя, жадоба помсти за загиблих? Що дасть мені ця ненависть? Чи можу я взяти зброю, піти й убити людину, яка вбила моїх друзів чи зруйнувала моє життя? Ні. А якщо ні, то треба перемкнути увагу на інше. Вимкнути телевізор із негативом, перестати страждати і зайнятися справою. Обов’язково подякувати тим людям, у яких забрали життя – від бійців до маленьких дітей або навіть ще ненароджених. Починати збирати себе докупи і думати, як відбудовувати країну. Розгрібати завали, пекти хліб, садити квіти, навчати дітей. Жити повноцінним життям. Це не означає зрадити пам’ять загиблих – якраз навпаки. Якщо ми будемо продукувати ненависть і руйнувати себе, ці жертви будуть знецінені».
Звісно, якщо людина не може самотужки впоратися з негативом – треба звертатися до психолога, каже пані Олена. Тим більше, що нині це не проблема – відкриваються різноманітні проєкти психологічної допомоги, працюють «гарячі» лінії. Але багато в чому можна допомогти собі самим, якщо взяти на озброєння декілька правил. Особливо це стосується вчителів, бо від їхнього психологічного стану значною мірою залежить і стан дітей. Навіть якщо не враховувати виховну складову (хоча вона, безперечно, важлива – наприклад, саме вчитель може розповісти дітям про руйнівний зміст ненависті й небезпеку залишатися «у тренді», копіюючи поведінку і риторику дорослих).
Навіть не торкаючись болісних тем, учитель має пам’ятати, що він для учнів є прикладом. Наприклад, якщо педагог каже: «Зберіться», а сам у цей час незібраний, або якщо він веде урок, а всередині – біль, війна і руйнування, – учні зчитують це безпомилково. Як результат – з одного боку в них підвищується тривожність, з другого – з’являється недовіра до вчителя, у якого в очах випалена земля, голос зривається, а він, бач, розповідає про пестики і тичинки, наче нічого й не сталося, та ще і вимагає слухати його уважно… То що робити в такій ситуації, коли вчитель, так би мовити, «не в ресурсі»? Як не «заразити» учнів своїм негативом, а заодно не втратити їхню довіру і свій авторитет?
Бути чесними
– Передусім треба навчитися бути чесним із собою, – радить пані Олена. – А відтак – із тими, хто поруч. Визначити для себе: що зі мною зараз відбувається. Не просто мені зле, бо світ перевернувся, не просто земля йде з-під ніг, але нікому немає до цього діла. Що саме погано, де саме болить? Я відчуваю злість, роздратованість, страх, безсилість? Усі ці речі треба проговорювати і не боятися цього. Вам потрібно вести урок, а думки далеко, – а за вас цього ніхто не зробить? Спробуйте пояснити дітям свій стан. Будьте з ними чесними. Скажіть, наприклад, так: «Я не знаю, як у цій ситуації провести урок. Тому я прошу вашої допомоги. Щоб ми усі стали командою і разом попрацювали у цих умовах. Щоб кожен узяв участь. Я бачу, що наша команда із цим впорається». Тобто ви переходите на позицію рівного. Не обманюєте дітей, поважаєте їх, отримуєте від них допомогу. Вам уже немає необхідності намагатися приховувати свій стан, бо ви про нього розповіли.
Так, пояснює психолог, учитель не втрачає довіру дітей і не примножує їхню тривожність, натомість зменшує свою. Окрім того, якщо педагог поводиться саме так – він із великою часткою ймовірності не заражає учнів своїм негативом – проговоривши його вголос, він відчуває полегшення, яке, помножене на підтримку з боку дітей (а підтримка ця за умови саме такої поведінки обов’язково буде) створює в класі зовсім іншу атмосферу. У такій атмосфері максимальної відвертості можна говорити на будь-які теми. І нічого, якщо вони цього разу не матимуть нічого спільного із темою уроку…
Буває і дзеркальна ситуація – коли горе (відчай, страх, невпевненість) «накриває» дитину. У світлі трагічних подій, що відбулися і ще, на жаль, відбудуться (варто бути готовими до цього і не ховати голову в пісок), нервових зривів буде дедалі більше. Просто тому, що дітям із посттравмою значно складніше, ніж дорослим. А тригером може послужити будь-що: слово, звук, запах, пташка за вікном. Чи має бути вчитель «швидкою допомогою» для учня? Як поводитися, якщо дитина по той бік монітора раптом розплакалася? Делікатно не звернути увагу, достроково закінчити урок, намагатися втішити?..
– Нас ніколи не вчили поважати почуття іншої людини, – відповідає пані Олена. – Якщо дитина плаче – це нормально. В жодному разі не можна казати: «Заспокойся, тобі не варто плакати». Чому ми завжди намагаємося заспокоїти? Коли поруч із нами хтось плаче – він довіряє нам настільки, що проявляє у нашій присутності свою емоцію. Але ми не знаємо, що з нею робити, як себе поводити. Перший порив – заспокоїти. Підсвідомо спрацьовує пункт – якщо він не плакатиме, то все буде добре. Але це мені буде добре, не йому. Про нього я не думаю, не поважаю його почуття. А він прийшов до мене відкритим. Тому коли хтось плаче – треба дати йому можливість прожити цю емоцію. В іншому разі – якщо я його зупинятиму, він буде ще більше плакати і залишиться відчуття, що його не зрозуміли, не прийняли, якось хотіли змінити. Ні! Тільки так: «Я приймаю твою емоцію, бачу її. Я можу тобі чимось допомогти?». У такому разі я поважаю людину і даю їй те, чого потребує саме вона. А не свій страх або свої вигадки за неї.
Проживати емоції
Пані Олена каже, що емоції обов’язково треба проживати – будь-які. Глушити чи душити їх у собі жодним чином не можна. Емоція – це гормональний «коктейль», який піднімається в тілі, і якщо ми його не проживемо, він залишиться десь «зажимом». Кілька таких «зажимів» – і десь розпочнеться запальний процес, який потім може перерости у хворобу. Бо фізичне тіло тісно пов’язане із психікою. Є таке поняття – екологічно прожити емоцію (це коли людина, в якої піднялась емоція, проживає її без шкоди для інших). Кожен робить це по-своєму. Хтось кричить у лісі, в подушку або один за кермом авто, хтось б’є посуд або сміттєвий бак ногою, хтось дуже швидко ходить, хтось виконує фізичні вправи. Наприклад, Микола Амосов розповідав, що, коли він приходив у Міністерство охорони здоров’я і йому треба було щось затвердити, він заходив у туалет і робив 100 присідань – у такий спосіб зменшуючи напругу.
Є також дихальні практики. (Дихання – це природний механізм нашого тіла. Під час вдиху всі процеси в організмі активізуються, під час видиху – все розслабляється. Ось чому в техніках на розслаблення використовується механізм розтягування видиху.) В інтернеті безліч вправ на дихання, але головним у будь-якій вправі є те, що потрібно прислуховуватися до відчуттів у своєму тілі та ніколи не «йти в напругу».
Є нейрографіка – малювання за спеціальною методикою. Один з її прийомів – «Викид», коли людина бере маркер і дуже швидко (кілька секунд) малює на аркуші паперу будь-що, в такий спосіб наче скидаючи на нього свій стрес, а потім усе закруглює.
Річ у тім, що дуже часто лінії на нейрографічному малюнку перетинаються між собою. Цей перетин дає гострі кути. А візуально будь-яке загострення сприймається як конфлікт. І саме цей внутрішній конфлікт потрібно нейтралізувати. Робиться це якраз за допомогою закруглення ліній. У зону перетину начебто вписується частина кола – найгармонічнішої у світі фігури. (Цю вправу, до речі, варто показати дітям.) Кому що більше підходить – можна визначити методом спроб, а для цього таки потрібно зробити реальні дії, а не просто подумати про них. Випробувавши різні способи, ви відчуєте внутрішньо, що підходить саме вам, каже пані Олена.
Є ще метод «Ключ» – одна із вправ синхрогімнастики, коли людина розкачується вправо-вліво.
Іноді просто досить навіть сидячи на стільці похитатися вперед-назад. Усі ми бачили, як люди, котрі нервово чекають, наприклад, у черзі до лікаря, роблять так несвідомо. Бо тіло – дуже розумний «інструмент».
– Коли почалася війна, – згадує психолог, – я помітила, що, розмовляючи з людьми, стою і хитаюся вправо-вліво. Таким чином я тримаю внутрішній баланс. Цей метод розробив психофізіолог Хасай Алієв, який виводив дітей зі стресу після трагедії в Беслані. Можливо, варто застосовувати його й сьогодні. Але спочатку, звісно, самому слід спробувати, як це виглядає, і на своєму прикладі показати школярам. Навіть у зумі це можна робити комфортно та легко. Чи будуть вони його застосовувати – це вже їхній вибір. А моє діло, скажімо, як учителя – показати власним прикладом, як це робити. Я знаю, що багато хто з педагогів це практикує. Навіть у школі, де навчався мій син, викладачка зарубіжної літератури розпочинала уроки саме із цього. Замість казати «заспокойтеся», вона ставала і разом із дітьми робила цю вправу, яка скидає напругу. І діти зовсім по-іншому до неї ставилися, ніж до тих, хто просто словами намагався їх угомонити. Тому я й кажу: має бути команда. Але акцент – обов’язково на собі. Ми дуже часто нав’язуємо людям, зокрема дітям, як їм жити. А між тим, я можу навчити чогось іншу людину тільки власним прикладом.
Тут не можна оминути неприємного нюансу. Кожен учитель знає: у будь-якому (добре, майже будь-якому) дитячому, а надто – підлітковому колективі, ймовірно, знайдеться хтось, хто не захоче бути в команді й не зважатиме на жодні приклади. А відтак – усі зусилля педагога тримати баланс зводитиме нанівець, будучи постійним подразником і провокуючи все нові негативні емоції, які вчитель не встигатиме проживати. І якщо за мирних часів конфлікти між педагогом і учнем були просто звичною прикрістю, то тепер, коли нерви у всіх (включно з розбишакою і його батьками) натягнуті до дзвону, це може стати справжньою проблемою, яку не розв’язати просто вимкненням монітора. Психолог вважає: якщо ми хочемо знайти спільну мову, наприклад, із важким підлітком, найголовніше – розмовляти з ним наодинці. Не з директором. Не з батьками. Не при всьому класі. А просто сісти і поговорити з учнем сам на сам. Почути, «про що» він. Конфлікти завжди вирішуються між двома людьми, переконана пані Олена. Там, де двоє – третього немає. Як ілюстрацію знову наводить приклад із власного життя: «Класним керівником сина був чоловік. Якщо траплявся будь-який конфлікт – він викликав винуватця до себе в кабінет і розмовляв з ним сам на сам. Ми, батьки, про ці конфлікти навіть не знали. Він розв’язував усі питання, не залучаючи нас, – не кажучи про директора школи. І за таку поведінку учні його дуже поважали. Тобто перше, що треба зробити, – сісти й удвох поговорити – не з претензіями, а з бажанням вирішити задачу. Задача тут – це комфортні для обох взаємини».
Як Далай-лама
Ще одне важливе питання – як боротися зі страхом і навчити цього дітей. Фахівець каже, що треба передусім визначити, про що саме йдеться. Адже страхи в усіх різні. У когось – це страх залишитися без дому. Втратити близьких. Опинитися в чужій країні. У когось – залишитися без грошей і перспектив. У когось – загинути або дістати поранення і не отримати вчасної допомоги. Особисто мій страх – про що він? Які він має складові? Іноді, каже пані Олена, достатньо ці речі просто проговорити. А краще – ПЕРЕговорити. Скажімо, якщо піднімається страх, що в мій дім «прилетить», треба «перекрити» його позитивною думкою. Наприклад: «Там, де я – завжди безпечний простір». Або: «Я бачу, що з моїм домом усе гаразд». Або: «Над моїм домом лише мирне небо». Тобто на кожен негатив треба придумати принаймні один позитив. Хоча краще на одну негативну думку – сім позитивних фраз. Робимо ми це для того, щоб «утриматися на плаву» і не звалитися ще сильніше у страх.
– Наведу такий приклад, – каже психолог. – Далай-лама завжди боявся літати. А все одно доводилося. Тож піднімаючись трапом, він казав собі: «Саме я є гарантом того, що літак благополучно долетить із пункту А в пункт Б. Я беру на себе відповідальність за те, що політ пройде комфортно». Слова мають значення. Думка – матеріальна.
Пані Олена радить запропонувати цю вправу дітям. Перерахувати або навіть написати їхні страхи – й одразу переговорити (переписати) кожен із них «на позитив». І навчитися робити це завжди, коли страх «підіймає» голову. Звісно, треба показати це на власному прикладі. Учителю не має бути соромно сказати учням, чого він боїться на цій війні. Але, незважаючи ні на що: «Я точно знаю, що все буде добре. Я сам гарант цього. Над моєю головою завжди мирне небо. І зась – іншим варіантам».
Так само треба поводитися з будь-якою негативною думкою, а надто – коли вигулькує наче нізвідки підступне «а раптом» («А раптом ця війна на роки?»), яке в змозі добряче отруїти життя. Знов-таки, на кожне таке руйнівне «а раптом» треба придумати сім позитивних варіантів («А раптом війна закінчиться вже через тиждень», «А раптом вона завершиться ще швидше», «А раптом…» – будь-яке припущення за темою зі знаком плюс). Ще один цікавий прийом: коли попереду гнітюча невідомість, окрім усього вищевикладеного, корисно казати собі: «Не знаю як, не знаю що, але точно знаю, що буде навіть краще, ніж я можу собі уявити».
Пані Олена впевнена, що це потрібно не лише для самозаспокоєння. Слова справді мають значення. Вона пригадує недавню історію, розказану колегою, яка провела вісім діб у бомбосховищі Гостомеля. З нею разом там були 120 людей. Не було ані їжі, ані води, бракувало повітря. Змучені люди вже втратили б надію, якби не ця дівчина, яка змушувала їх повторювати: з нами все буде добре. Спочатку вони посміювались над нею – мовляв, що за дурня, а потім – просто повірили. Бо не лишалось більше нічого, крім цієї ниточки надії, яку треба було самотужки підживлювати, вимучуючи попри все позитивні думки. На 8-й день до «бункера» зазирнув молодий, років до 20, російський солдат і порадив скористатися тимчасовою відсутністю «особового складу». Знесилені люди вийшли з підвалу і бігли у бік наших – 5 кілометрів під безперервними обстрілами. Як мантру, як молитву повторюючи: «Все буде добре. Ми будемо жити. Над нами завжди мирне небо». Дивно, правда? Тим більше – зважаючи на те, що навкруги літали снаряди. «Вони добігли живими, усі 120, – каже Олена. – Наче над ними був захисний купол із цих слів. Не знаю як, не знаю чому… Але це працює».
…Так, світ змінився до невпізнанності. Ми тепер живемо в інших умовах, про які два місяці тому навіть не здогадувались. Але справді – давайте спробуємо будь-яке негативне припущення перекривати думками про мир. І про те, як усе буде там – у точці Б, куди ми обов’язково дістанемось. Як Далай-лама, як 120 людей із Гостомеля. Щоб жити.