Професор Ужгородського національного університету Федір ШАНДОР став відомим на всю Україну після того, як мережу облетіло фото, на якому він читає лекцію своїм студентам у повній бойовій амуніції просто з окопу на лінії фронту. Цю світлину показували канали новин України і Європи, розміщували на перших шпальтах газет і на ресурсах міжнародних видань.
Доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри соціології та соціальної роботи Ужгородського національного університету, сам того не очікуючи, здобув загальнонаціональне визнання і славу. Після репортажної світлини, яку розмістив на своїй особистій сторінці його товариш і побратим по зброї Віктор Щадей, було запущено навіть флешмоб. Підписуючи тегами #ягознаю («я його знаю» – закарпатський діалект), чимало користувачів публікували фото з ним. Більше того, та фронтова світлина стала настільки «вірусною» (у хорошому розумінні), що на неї з’явився навіть шарж. Він належить Олександрові Даниленку – режисеру, аніматору, який живе в Нью-Йорку. Після появи цього зображення про викладача написали і багато закордонних медіа.
ПРОПУСКИ – ВИНЯТОК
Нині освітянин і науковець – на передовій, але не пропустив жодної пари. Узгодивши з керівництвом, двічі на тиждень після нічного чергування він – професор Федір Федорович. Решту часу – стрілець Шандор, боєць 101-ї Закарпатської бригади ТрО. На фронті викладач користується великою повагою, адже на Закарпатті його можна назвати місцевою знаменитістю – він обіймає посаду директора Карпатського центру полінгових досліджень, є очільником громадської організації «Моє місто – Ужгород», депутатом обласної ради. А ще – президентом Закарпатської туристичної організації, автором краєзнавчої літератури багатьма мовами, організатором численних освітніх акцій та конкурсів і Заслуженим працівником туризму України. Особисто проводить екскурсії, організовує інтелектуальні ігри й «Ужгородську регату» – щорічний сплав річкою Уж на саморобних декорованих конструкціях. Та, мабуть, найбільше шанують Федора Шандора за те, що навіть на фронті він не забуває про своїх студентів. Там, на Ізюмському напрямку, де він служить, обстріли надовго не припиняються. Проте звуки ворожої артилерії є вже звичними і для… слухачів лекцій. Студентам, які розуміють, де перебуває викладач, просто незручно пропускати заняття.
– Є у мене одна погана звичка, яка порушує права людини, – жартує Федір Федорович. – Я завжди прошу візуалізацію. Адже є студенти, котрі послуговуються новомодними штучками і «вмикають» пару автоматично, а самі далі сплять. Але молодці, до цього теж ще треба додуматися.
Федір Шандор розказує: коли зробив для себе зріз, з’ясував, що десь 30% його студентів нині перебувають за межами України. Уточнює, що насправді певний відсоток із них (в основному дівчата) скористалися іще коронавірусом і поїхали на заробітки. Інші виїхали нещодавно, із початком війни… Наразі, як йому відомо, чимало із них працюють у готельно-ресторанних комплексах чи спортивних клубах Туреччини, Австрії тощо.
– У мене є дві студентки, які працевлаштувалися у Макдональдсі в Амстердамі. Де вони, здається, картоплю смажать чи що. Так от, дівчата ще жодної моєї пари не пропустили, хоча робота надзвичайно виснажлива. Щойно почалося заняття – увімкнули навушники і слухають, – розповідає професор.
ЗА ОСВІЧЕНУ НАЦІЮ
Нещодавно в інтерв’ю BBC News Україна Федір Федорович сказав, що 23 лютого, напередодні нападу росії, проводив інтелектуальну гру. Під час неї учасники сперечалися, чи буде війна. Особисто він, як ніхто знаючись на історії, був переконаний, що ні, адже ні логіки, ні ідеї у ній не було. Пояснює, що ця помилкова думка склалася на основі багатьох соціологічних досліджень та висновків експертів.
– Я для себе зробив порівняльний аналіз. Було все: брязкання зброєю, залякування, була інформаційна війна, але війни такої… я не припускав. Це безглуздо. Війна – це останній аргумент, – каже він.
Як пригадує співрозмовник, про повномасштабне вторгнення він дізнався о 6-й ранку. Того дня вдалося навіть провести три пари. Після них переодягнувся і пішов до військкомату. Каже, жодного бойового досвіду не мав, бо у війську не був – навчався в аспірантурі… Як згодом з’ясується, на місці саме таких було 90%. Але тепер, зауважує, він із побратимами вже сам кого хочеш навчить. Також пан Федір уточнює, що одне з його основних завдань на фронті – вирити глибокий окоп, аби потужна артилерія не знищила передову лінію.
«Освіта України» поцікавилася у професора, як він ставиться до того, що, попри важку ситуацію в країні, навчальний процес усе ж триває. Може, як у мережі нещодавно поширювалася думка, насправді найголовніше – вижити і перемогти, а навчати і передавати знання – не на часі?
– Сімнадцять викладачів із мого університету сьогодні на фронті. І, звісно, дуже багато студентів. Незважаючи на свою національну приналежність, туди ж із Закарпаття пішли багато угорців, румунів, словаків… Узагалі, усі ті, хто давно працюють в освіті, добре знають, що насправді сталося з тим молодим поколінням, яке було під час Другої світової війни. Ті діти потім створювали злочинні групи в Радянському Союзі… Війна – не привід складати руки. Це – гостра необхідність воювати на всіх фронтах. І передусім – на освітньому. Тож викладати навіть під час війни є обов’язком. Таким чином ми тут і зараз воюємо насамперед за освічену націю. Це потрібно для того, щоб наше молоде покоління ніколи не стало таким, як ті, хто на нас напав. Так, нині триває не просто війна. Це боротьба двох світів – європейського, демократичного та невігластва, загнивання, – відповідає Федір Шандор.
НОВИЙ «ВІРУС»
Водночас поговорила «Освіта України» із професором і про нинішню якість викладання. Принагідно видання поцікавилося, як він оцінює якість сучасної освіти в цілому. Співрозмовник вважає, що на якості освіти дуже позначилися розповсюдження COVID-19 і локдаун.
– Учитися онлайн – це те саме, що читати в пошуковій системі Google вирішення тих питань, які тобі дав викладач, – вважає Федір Федорович. Але ж викладач має бути не тільки віртуальним модератором, а й людиною, котра, як кажуть, покаже, як правильно «тримати вудку». І потім, завдяки міжособистісній комунікації, педагог безпосередньо впливає на особистісний потенціал студента. Упродовж уже вимушено призабутої нині стаціонарної форми навчання, очної комунікації і можливості дискусії під час неї, внаслідок чого і народжується істина, цього, як наголосив Федір Шандор, дуже бракує.
– Тому для мене онлайн-освіта – це не добре. Але так уже сталося, що увесь світ від цього постраждав. А сьогодні коронавірус для нас переріс ще й у «вірус війни», – констатує професор.
Федір Шандор зауважує щодо формату навчання, що нині для українського студентства нічого не змінилось, адже лекції ідуть майже так само, як і минулого року. Зрозуміло, на цей процес впливає і відсутність комфорту вдома чи в інших місцях, де відбувається включення, через надання пріоритету прозаїчнішим речам, а не лекційному процесу. Хоча у цього викладача студенти є сумлінними. І першокурсники, і п’ятикурсники констатують, що вже звикли до звуків пострілів під час занять Федора Федоровича. Звісно, якщо звуки бою стають особливо сильними, викладач перепрошує і від’єднується.
ПЕРЕД СЕСІЄЮ
Наразі Федір Шандор готується до заліків та екзаменаційного періоду. Зауважує, що жодних перепон не буде, бо працює за Болонською системою, і більшість студентів уже набрали потрібну кількість балів.
– Я «мучу» їх до екзаменів, – всміхається він. – Раніше, ще до ковіду, за якоїсь гострої потреби міг працювати індивідуально. Щоб розібрати певну проблемну тему детальніше, могли зі здобувачами навіть піти на практичні завдання. Тепер зробити це не виходить, тому виконую тільки те, що дозволяє програма, і що найбільше підходить студентам: реферативна і презентаційна форма, зокрема й у відеоформаті.
Попри війну поступ є – якщо ще вчора із 60 студентів потрібну кількість робіт і модулів не здали шестеро, то сьогодні їх залишилося всього троє, розповідає викладач.
– Я всіх питаю завчасно: кажи, що хочеш за свою роботу – 60, 70, 80 балів? Якщо хочуть кращі бали, то і працюють трохи більше, бо даю список додаткових завдань. А студенти ж різні бувають… Але є аспіранти, які можуть із ними допрацювати наживо. Тож було б бажання вчитися, – резюмує він.
Нині, коли повсюди багато говорять про необхідність психологічної підтримки учнів, студентства і самих викладачів, цікавимося, який запит він бачить у своїх здобувачів. У відповідь на це Федір Шандор жартома каже так:
– У мене «погана» кафедра – кафедра соціальної роботи. Там ми самі іншим допомагаємо… Іще раніше вирішили: що б не було, є питання чи немає – у нас щомісяця засідання кафедри. Уже провів три. Наступного тижня вже буде четверте… Узагалі, студенти мені пишуть. Ми спілкуємося через різні месенджери. Але так, щоб комусь була необхідна психологічна допомога, – це виняток.
Як виявляється, на рідній кафедрі професора з 2003 року діє волонтерський клуб. Його члени беруть участь у фестивалях, роботах із гуманітарними вантажами, які приходять у Закарпатську область, допомагають благодійним фондам проводити різні заходи тощо. Федір Федорович розповідає, що минулого року вони, наприклад, організовували для повністю незрячих дітей екскурсію містом, забезпечуючи кожного поводирем.
ТУДИ, ДЕ ВОЮВАЛИ
Будучи на фронті 70 діб (на момент розмови з кореспондентом «ОУ»), доктор філософії каже, що знання соціології, психології та інших наук насправді допомогли йому. Проте лише тоді, коли згасли емоції і вдалося приборкати его. Уточнює, що армія змінює людину однозначно, бо на передовій страх смерті тією чи іншою мірою відчуває кожен… Та вважає, що Україна переможе і матиме все, чого прагне. Хоча, можливо, цей процес буде тривалим.
Аби вийти на більш оптимістичну ноту, цікавимося думкою професора про можливі нові туристичні маршрути, які у нас можуть відкритися після перемоги. Як сказав співрозмовник, відповісти на запитання щодо можливих туристичних маршрутів найкраще допоможе паралель з оскароносним фільмом Стівена Спілберга «Врятувати рядового Раяна», який розповідає про події упродовж Нормандської операції під час Другої світової війни.
– У стрічці все починається з того, що сім’я американців їде до Франції і проходить місцями бойової слави. Я, наприклад, обов’язково повернуся туди, де пройшовся з побратимами. І вже точно знаю, що у Донецькій області допоможу кільком об’єктам соціальної інфраструктури. Тож (як мінімум) туристичний маршрут буде для таких солдатів, як я. А воїнів буде багато. Усі ми, узявши свої сім’ї, просто пройдемося місцями, де довелося воювати. Військово- історичний туризм дуже шанований у всьому світі, – поділився планами Федір Шандор.
Професор переконаний, що також буде приблизно три мільйони внутрішніх туристів, які подорожуватимуть у ті місця, де вони перебували під час міграції зі своїх міст. Багато з них, будучи змушеними різко переміститися в бік західної частини країни, були відверто здивовані: це також Україна?
Узагалі, з десяти мільйонів внутрішньо переміщених осіб, як вважає Федір Федорович, якщо частина й не повернеться назавжди, то принаймні приїде подивитися, навіть коли там усе вщент зруйновано. Хоча б із бажання просто побачити все на власні очі. Це саме може відбутися з тими 5 мільйонами, які перетнули кордон. Як припускає педагог, 10–15% із них, найімовірніше, залишаться на чужині назавжди.
ФРОНТОВИЙ ІСПИТ
За загальними спостереженнями, більшість людей останнім часом дуже змінилися. Цікавимося у співрозмовника, що нового він помітив у собі як людина, котра все життя глибоко цікавилася філософією.
– Закарпатці – великі традиціоналісти, тож цим усе сказано, – коментує Федір Федорович. – Наприклад, навіть будучи на передовій, на Великдень ми пішли святити паску в місцевий храм. Священики, м’яко кажучи, були здивовані. Але ми сказали: не переживайте. Ми поклали зброю, все гаразд. Що стосується особисто мене… По-перше, за ці 70 днів перебування у війську я помітно схуд, бо тут дисципліна: почав їсти таку їжу, на яку вдома і не поглянув би. Отже, я став дисциплінованішим. По-друге, навчився військової субординації та розвинув самодисципліну, яка вважається одним із найлегших і доступних інструментів розвитку особистості.
Наприкінці розмови пригадуємо її початок, а саме – що до вступу до ТрО Федір Шандор не мав військового досвіду. Тож запитую, яку оцінку він би собі поставив нині, зважаючи вже на набуті навички. У відповідь на це професор щиро сміється і за мить досить коротко, але позитивно відповідає: в рамках Болонської системи – «склав».
– Спочатку командир рази по чотири нам наказував виправляти виконане – щодо риття окопів, бліндажів тощо. А тепер перевіряє й одразу каже: добре! Я уже знаю, як потрібно копати, аби не доводилося перекопувати. А також – що робити зі зброєю. Тут я навчився більше слухати і менше організовувати творчий політ… Тож за здобуті знання – 60 балів, інакше кажучи – «склав», тобто «задовільно». Як на мене, дуже красиво звучить: не «добре», не «відмінно», а саме – «задовільно». Але, звичайно ж, удосконалення ще потрібне! – резюмує Федір Шандор.
Валентина ОЛІЙНИК