Особливості проявів Голокосту на Буковині:
життя у гетто та «трудових таборах» Трансністрії
Історична довідка. Головним, на думку нацистів, що має об’єднувати людей,– це їхня раса. Раса істинних арійців – це еліта, вона покликана керувати нижчими расами. Була поставлена мета – підпорядкувати собі всі народи, а тільки один народ – євреїв, знищити повністю, включаючи дітей.
Одразу після подій «Кришталевої ночі», першої спланованої нацистами акції фізичного насилля та терору проти єврейського населення Німеччини, шеф поліції безпеки СС, Райнгард Гейдріх, запропонував використовувати розпізнавальний знак для євреїв. (Так звана «жовта зірка Давида»)
Так символ, що виник тисячоліття тому і мав глибоке значення для народу Давида, був осквернений і прирівняний до тавра, до безликого «порядкового номера», який випалювали в’язням концтаборів. Цю політику активно підтримувало керівництво Румунії, на чолі з генералом Антонеску.
У першій половині липня 1941р. румунська влада почала концентрацію єврейського населення Північної Буковини. Упродовж 1941–1942 рр. трьома хвилями з Північної Буковини у Трансністрію було депортовано приблизно 75 тис. євреїв. Загроза економічній стабільності в Північній Буковині змусила керівництво Румунії дозволити частині євреїв різних професій залишитися у Чернівцях та примусово працювати на румунську окупаційну владу, що й урятувало життя близько 16тис. євреям.
Довідка: У 1941 році у Чернівцях мешкало близько 55 тис. євреїв. У березні 1944 року їх залишилося менше 18 тисяч.
∙Робота у групах. Ознайомлення з документами, формулювання висновків, щодо політики румунської влади стосовно єврейського населення.
У братських могилах людей не ділять за національністю
Історично так скпапося, що на території Буковини з давніх часів жили поруч різні народи, з несхожими менталітетами та релігійними переконаннями. Тим не менш, вони завжди поспішали одне одному на допомогу у скрутну годину, їх завше об’єднувало горе, якщо воно траплялося у сім’ї сусіда. Так було до по¬чатку Другої світової війни. Та в липні і серпні “1941-го ситуація змінилася. Окремі наші краяни, задурманені антисемітськими ідеями, вчинили криваві єврейські погроми. Звідки в них взялася ота ненависть?..
3-го липня 1941 року за наказом командира 8-ї румунської піхотної дивізії Георге Аврамеску проголосили встановлення окупаційного режиму на території краю. Його опублікували в газеті «Bucovina» від 14.07.1941 року. Там же декрет фашистського диктатора Румунії Антонеску сповіщав про встановлення смертної кари за порушення режиму. І нарешті – наказом голови адміністрації Буковини Александру Ріошану від 30 липня 1941 року були запроваджені обмеження та встановлювалися правила поведінки для євреїв. Зокрема до вже чинних обмежень додали: заборону придбання хліба євреями з 09.30 до 11.00, використання єврейських вивісок біля магазинів, обов’язкове розміщення інформації, що послуги надає фахівець-єврей… Найголовнішою вимогою стало носіння євреями будь-якого віку на верхньому одязі жовтої шестикутної єврейської зірки. За вияв непокори мали карати інтернуванням у концтабір.
За статистичними даними, у 1941 року в краї проживало майже 103000 євреїв, з яких близько 60000 були ііернівчанами. З перших днів окупації в містах і селах Буковини румунські солдати, німецька поліція безпеки та СД (зондеркоманда 10 б), а також незначна частина місцевого населення, яка підтримала окупантів, почали грабувати й убивати осіб єврейської національності. Лише у липні-вересні 1941-го в краї закатували понад 12000 євреїв. Оскаженілі окупанти знищували чоловіків, жінок, не жаліли ні дітей, ні старих.
У тій же газеті «Bucovina» від 16.10.1941р. з’явилося по-відомлення про те, що у Чернівцях сформували тимчасове гетто, переселивши туди євреїв із верхньої й центральної частини міста. Територію обгородили дошками, вдень і вночі його контролювали військові й поліцейські органи.
Майже 20 тисяч чернівецьких євреїв, які потрапили туди, отримали від румунської влади так звані «авторизації», які дозволяли їм залишатися в місті. Цим румуни намагалися запобігти економічному крахові. Багато авто¬ризацій виписувалися за гроші та за особистим клопотанням примаря Чернівців Трояна Поповича.
Збереглися спогади колишніх в’язнів концтаборів. Один із них – уродженець м. Новоселиця Меєр Акерман – розповідав, що в їхній сім’ї було четверо дітей. На початку липня ворожі солдати увірвалися в їхній будинок, ви¬гнавши мешканців на вулицю. Грубо погнали до будинку птахофабрики. Біля воріт лежало велике простирадло. Окупанти наказали кидати туди золоті речі. Тих, хто не здасть і приховає, – розстріляють. Вранці прийшов офіцер із жандармами, вишикував усіх і почав рахувати, виводячи кожного десятого вбік. Набравши 37 юнаків, холоднокровно розстріляли.
Відтак бранців погнали пішки Бессарабією. Після трьох місяців страждань привели у село Кошарниця Бершадського району на Вшниччині. 1,5 тисячі осіб загнали до свинарника й залишили без їжі та води.
Почалася зима. Люди хворіли, помирали від голоду, холоду і тифу. До квітня 1942 року з них залишилася 91 особа… Із родини Акерманів вижили лише Меєр та племінник. Решта – померли.
У переповнених гетто і таборах Трансністрії були жахливі умови життя. Більшість бранців-євреїв померли від голоду, епідеій або через важкі умови праці на німецьких будівельних об’єктах. Із 90 тисяч буковинців, яких було в 1941–1942 роках депортовано за Дністер, лише 9 тисяч пережили це пекло. Решта, серед яких було чимало дітей і підлітків із жовтими зірками Давида на грудях, поховані на Вінниччині
Варто відзначити, що ризикуючи своїм життям, чимало буковинців приходили на допомогу тим, кого окупанти прирекли на смерть. Добрим прикладом є мужній вчинок сільського голови Іспаса, що на Вижниччині, Івана Дениса і місцевого священника, які врятували від неминучої загибелі 15 єврейських родин. До речі, 16 вересня на їх честь у центрі села відкрили пам’ятник.
У страшних чорних печах фашистських таборів смерті та братських могилах за національною приналежністю не ділять. Є спільне горе, спільна жахлива сторінка історії багатостраждальної Землі. Про це треба пам’ятати, аби знову не повторилася трагедія. А найголовніше -не допускати ненависті в серця.
Анатолій ІСАК // Буковина. – 2013. – 29 січня (№ 7). – С. 2
Біографічну інформація та творчість Р. Ауслендерп, І. Вайсгласа, П. Целана, А. Маргул-Шпербера.
Творчість німецькомовної поетеси з Чернівців Рози Ауслендер (1901-1988) займає важливе місце у німецькомовній літературі другої половини XX ст., зокрема, у контексті поезії після Голокосту.
Роза Ауслендер була майже ровесницею ХХ століття. Як Розалія Беатріс Рут Шерцер вона побачила світ у Чернівцях 11 травня 1901 року. В юності поетеса була полум’яною прихильницею філософського вчення Платона, Спінози й берлінського мислителя К. Бруннера, а також членом т.зв. „Етичного семінару” доктора Кеттнера у Чернівцях, де поглиблено вивчалися й пропагувалися філософські ідеї Баруха (Бенедикта) Спінози й Константина Бруннера.
Двадцятилітньою дівчиною разом зі своїм другом Іґнацем Ауслендером, з яким вона згодом одружується, молода поетеса емігрує до США, де працює банківським службовцем і редактором емігрантських німецькомовних видань. Там вона публікує свої перші вірші. Після десятилітнього перебування в Америці вона повертається в 1931 р. назад до Чернівців і незадовго до початку Другої світової війни встигає видати тут свою першу поетичну збірку „Райдуга” (1939). Книга відкривалася коротким віршем під назвою „В життя”.
Тут уперше зринає той дивовижний оксюморон „чорне молоко”, який трохи пізніше утворить початковий рядок і невідворотний лейтмотив знаменитої „Фуги смерті” Пауля Целана.
Однак невдовзі спалахнула війна, під час якої заговорили гармати, отож музи змушені були замовкнути. Преса німецькомовного світу вже не наважувалася вміщувати відгуки на поетичну книжку єврейської авторки, хоча окремі видання все ж не побоялися опублікувати на своїх шпальтах виважені рецензії на цю першу збірку молодої поетеси, серед них деякі буковинські („Czernowitzer Morgenblatt” від 20.3.1940, „Allgemeine Zeitung” від 20.4.1940) та швейцарські газети („Der Bund” від 17.3.1940 та „National-Zeitung” від 14.4.1940).
В 1941 р. німецькі частини СС під командуванням бригаденфюрера Отто фон Олендорфа зайняли Чернівці. Роза Ауслендер примусово утримується в єврейському ґетто. Там вона мешкає разом з матір’ю і молодшим братом у темному підвалі, віддана на поталу голодові, страхові й смертельній небезпеці депортації в Трансністрію. Цей стан душевного сум’ яття й екзистенціального жаху вона згодом найлаконічніше втілить в одному з віршів першої повоєнної збірки „Незряче літо”.
Про це поетеса пізніше згадуватиме і в своєму розлогому есе „Все може бути мотивом”: „Ґетто, злидні, жах, депортації. У ті роки ми часом нелегально збиралися з друзями, інколи ризикуючи життям, щоб почитати одне одному вірші. Супроти нестерпної реальності було тільки два способи поведінки: впасти у відчай або переселитися в іншу реальність, духовну. Ми, роковані на смерть євреї, несказанно потребували бодай словечка втіхи. І поки ми ось так очікували смерті, дехто з нас жив у словах-мареннях – нашій травматичній домівці у бездомності. Писати -означало жити. Пережити”.
Один із найкращих віршів, які написані в час переслідувань і присвячені зображенню єврейської долі, називається „Без вина і хліба” (тут, безперечно, наявні асоціації з поезіями Гельдерліна, Тракля, як і з біблійною традицією загалом).
Коли навесні 1944 р. радянські війська визволили Буковину й жахіття війни залишилися для поетеси позаду, Роза Ауслендер знову емігрує до Америки. Вона працює секретаркою в одній із Нью-Йоркських торгових фірм і пише вірші англійською. Що це означало – протест, заперечення німецької мови? Чи в такий спосіб вона хотіла забути все пережите під час війни? Очевидно, все це можна психологічно мотивувати й так. Однак вона не могла й не хотіла – після того, як навіки втратила вітчизну, – втратити ще й рідну мову. В 1957 р., під час мандрівки по Європі, поетеса відвідала в Парижі свого буковинського земляка Пауля Целана, якого знала ще з чернівецьких часів, і кілька тривалих розмов із ним, тоді вже відомим автором, перевертають її долю: вона знову відкриває для себе рідну мову як найцінніший скарб і незнищенне духовне осердя.
В 1965 р. у Відні з’являється – через чверть століття після попередньої публікації! – нова лірична збірка Рози Ауслендер, вже згадувана книжка „Незряче літо”. В тому ж році вона покидає США й переселяється спочатку до Австрії, а згодом до ФРН, щоб відчувати себе у стихії рідної мови. В Дюссельдорфі, в пансіоні єврейської громади (Nelly Sachs-Haus) ця вже немолода й недужа жінка, яка, власне кажучи, не мала на той час ніякого імені в літературі, починає нове життя, що виливається в неймовірно інтенсивну творчу діяльність і увінчується понад 20 (!) новими збірками віршів („36 праведних”, 1967, „Інвентар”, 1972, „Без візи”, 1974, „Інші знаки”, 1975, „Ще є простір”, 1976, „Подвійна гра”, 1977, „Попелясте літо”, „Материзна”, „Ще треба багато сказати” (всі – 1978) та багато інших -інколи по дві-три книги на рік!), на основі яких вона сьогодні зараховується до найпомітніших постатей повоєнної німецької лірики.
Варто зауважити, що у віршах, які тематизують Голокост, поетеса здебільшого використовує біблійні мотиви, які описують апокаліпсис. Найпоширенішим у цих поезіях Рози Ауслендер є мотив «вогню», а також споріднені з ним мотиви «диму» та «попелу», які в багатьох віршах про Голокост постануть символом знищення євреїв націонал-соціалістами. Уночі 9 листопада 1938 р. розпочались масові єврейські погроми, по всій Німеччині палали синагоги. Ця ніч увійшла в історію під назвою «Кришталева ніч» і стала точкою трагічного відліку в історії Голокосту. У віршах «Час диму» (“Rauchzeit”), «Шибениця» (“Galgen”), «Попіл» (“Asche”) та ін. поетеса тематизує ці реальні події, обравши мотив вогню. Роза Ауслендер використовує образ вогню також у віршах з апокаліптичною тематикою. Наприклад, вірш «Після вогняного танцю» (“NachdemFeuertanz”) [8, S. 181] складається з 18 слів, п’ять з яких, аналізуючи біблійні тексти, можна віднести до апокаліптичних мотивів – вогонь, коса смерті, апокаліптична тиша, сутінки та воскресіння мертвих. Вогонь у Біблії найчастіше несе в собі нищівний Божий гнів. У поезії Рози Ауслендер світло є символом життя, а сутінки та ніч асоціюються із ґетто та смертю.
У 1967 повернулася в ФРН. Після 1978 страждала важким артритом, не могла самостійно писати і диктувала свої вірші. Померла в старечому будинку єврейської громади Дюссельдорфа.
Нагороджена преміями Гейне (1966), А.Дросте–Хюльсхофф (1967), Великим німецьким хрестом « За заслуги »(1987).
НЕЗРЯЧЕ ЛІТО
Троянди пахнуть гірко-пурпурово
На цілім світі — полинове літо
Чорнильним соком світиться ожина
і шерсть ягняти ніжна мов пергамент
Вогонь малини тихо загасає —
на цілім світі — попелясте літо
Блукають люди із погаслим зором
понад рікою берегом іржавим
Вони чекають білої голубки
з чужого недосяжливого літа
На міст із педантичного металу
ступити можна тільки кроком маршу
Свій шлях на південь ластівка згубила —
на всій землі стоїть незряче літо
ЩОБ СВІТЛО НАС НЕ КОХАЛО
Вони прийшли
з піками прапорів і пістолями
розстріляли всі зорі й місяць
щоб світла для нас не стало
щоб світло нас не кохало
І тоді ми гуртом поховали сонце
Настало вічне затемнення
Джерело: Роза Ауслендер. Час Фенікса. Вірші та проза. — Чернівці: Книги — XXI, 2011. — 352 с.
Альфред Маргул-Шпербер — румунський письменник, публіцист і перекладач.
Народився письменник 23 вересня 1898 року в Сторожинці. Походив з асимільованої єврейської сім’ї. Його батько був керуючим і бухгалтером, а мати Альфреда — вчителька музики (її єврейське ім’я Маргула поет надалі зробив своїм літературним псевдонімом).
Він рано зблизився з румунським оточенням свого рідного містечка. Навчався в німецькій гімназії в Чернівцях. У 1914 році разом з батьками втік від російської окупації до Відня, там же відбулися його перші контакти з робітничим рухом.
У Відні він здав іспити на атестат зрілості і відправився на рік добровольцем на Східний фронт, де був написаний цикл пацифістських віршів “Die schmerzliche Zeit” ( “Хворобливе час”).
Після закінчення війни Альфред повернувся до Чернівців, де почав вивчати право, але через кілька місяців перервав заняття, оскільки його не задовольняв низький рівень викладання в універтистеті, який був румунізований.
Перші його публікації з’явилися в журналах “Der Nerv” (Чернівці), “Das Ziel” (Кронштадт / Брашов), “Zenit” (Аграм / Загреб), “Selbstwehr” (Прага).
З 1920 р Шпербер довго живе за кордоном (Париж, Нью-Йорк). Там він знайомиться з Іваном Голлем (німецько-французький поет експресіоніст), Уолдо Франком, перекладає “Каліграми” Г.Апполінера, “Безплідну землю” Т. С. Еліота, поезію Роберта Фроста, Уоллеса Стівенса, Е.Е.Каммінгса, фольклор американських індіанців. Він співпрацює з “New York Journal of The People”, займається випадковими підробітками (керівник емігранского пункту в Парижі, робітник-металіст, вуличний торговець, мийник посуду, клерк, службовець банку в Нью-Йорку). У цей час написаний експресіоністський цикл “Elf grosse Psalmen” (“Одинадцять великих псалмів”).
У 1924 р в зв’язку з хворобою легенів Шпербер повертається до Чернівців. Він редагує газету “Czernowitzer Morgenblatt”, де підтримує багатьох молодих талановитих літераторів. У 1933 р за наполяганням свого тестя-підприємця Шпербер переселяється в містечко Бурдужень в Південній Буковині, де відповідає за іноземну кореспонденцію на великий бойні, яка експортує м’ясо в країни Західної Європи. У цей час він активно листується з відомими європейськими літераторами.
У 30-ті роки з’являються перші збірки віршів “Gleichnisse der Landschaft” (“Параболи ландшафту”, Сторожинець, 1934) і “Geheimnis und Verzicht” (“Таємниця і зречення”, Чернівці, 1939). У них переважає символічний пейзажний вірш з суворою класичної метрикою і строфікою.
У 1940 р після Віденського арбітражу, коли Північна Буковина була зайнята частинами Червоної Армії, Шпербер переселяється до Бухаресту. Завдяки заступництву румунських друзів йому вдається уникнути депортації. Під час війни він підробляє приватним учителем іноземних мов.
Після 1944 р Маргул-Шпербер стає центральною фігурою німецькомовної літератури Румунії. Він розгортає багатогранну інтенсивну діяльність вільного письменника і перекладача, стає безкорисливим покровителем багатьох буковинських поетів, в тому числі і молодого Пауля Целана.
Численні збірки віршів “Zeuge der Zeit” (“Свідок часу”, 1951), “Ausblick und Ruckschau” (“Перспектива і ретроспектива”, 1955), “Mit offenen Augen” (“Розкритими очима”, 1956), “Taten und Traume” (“Справи і мрії “, 1959), “Unsterblicher August” (“Невмирущий серпень”, 1959), “Sternstunden der Liebe” (“Зоряний годинник любові”, 1963),” Aus der Vorgeschichte “(“З передісторії “, 1964), “Das verzauberte Wort” (“Зачаровані слова”, 1969) та інші, а також переклади з багатьох мов “Rumanische Volksdichtungen” (“Румунська народна поезія”, 1954), “Weltstimmen” (“Світові голоси”, 1968) забезпечили йому провідне місце в румунському літературному процесі. За переклади румунською народної поезії він був відзначений державною премією Румунії (1954 р.).
Помер 3 січня 1967 року в Бухаресті.
Про буковинського поета Пауля Целана (1920-1970) багато написано. Проте Целан є ще одним надзвичайно характерним прикладом того, як історія вривається у людську долю і які спустошливі сліди вона може там залишити.
Пауль Целан – псевдонім-анаграма. Справжнє ім’я поета – Пауль Лео Анчель. Він народився 23 листопада 1920 року в м. Чернівці, яке у 1918-1940рр. входило до складу Румунії. Рідною мовою його батьків була німецька. В ранньому дитинстві Пауль відвідував релігійну школу, де вивчав іврит, Тору. Освіту здобув у румунській гімназії. Його літературні смаки склалися під впливом матері, яка добре знала німецьку класику. На формування літературних уподобань юнака вплинула поезія Рільке, твори Кафки та єврейські поети Буковини М. Розенкранц, І. Вайсглас, А. Маргул-Шпербер.
Для Целана – як ліричного поета – в історії був важливий насамперед сучасний момент. На відміну від інших літературних родів, лірика розглядає історію переважно як внутрішню історію, зовнішні події передусім як психологічні події, а всякий сюжетний розвиток (якщо тут взагалі можна вживати таку категорію) – лише як метаморфози почуттів.
У своїй знаменитій „Фузі смерті” він доторкнувся до найболючішого нерва повоєнної історії – теми виродження сучасної й буцімто цивілізованої людини на монстра. „Фуга смерті” – хрестоматійний вірш, найвідоміший текст минулого століття німецькою мовою. Вірш був написаний у 40-их роках ХХ століття і став символом денацифікації Німеччини, а сам Пауль Целан – людиною-легендою, яка спростувала твердження про те, що після Освенцима писати поезію неможливо.
Целан знайшов для цих злодіянь нову мову, і ця мова виявилася адекватною своєму часові. Тому він також політичний поет, вірші якого відкривають найглибші рани нашого часу, рядки якого зіткані з турбот і страхів, марень і візій сучасної людини. Невідповідність між світом і людським індивідуумом надто велика, щоб її можна було подолати.
Людина перед історією беззахисна, тут Целан говорить за всіх, але особливо вразливою стає вона тоді, коли народжена євреєм. Свою єврейську долю Целан намагався заперечити, від самого дитинства він страждав від цього. В ранньому листі до своєї тітки Мінни в Палестину 13-літній підліток повідомляє їй: „Авжеж, що стосується антисемітизму в нашій школі, то про це я міг би написати тобі цілу книгу обсягом у 300 сторінок” [9, c. 51]. Ці антисемітські тенденції, які розпочалися в 30-ті роки за румунського правління в Чернівцях, розквітали дедалі буйнішим цвітом, аж поки не перетворилися під час війни на депортації до Трансністрії.
І набагато пізніше він не зможе звільнитися від почуття самотності.
В пошуках своєї національної ідентичності він здійснює в жовтні 1969 р., за шість місяців до свого самогубства в Сені, поїздку до Ізраїлю. В короткій промові перед Гебрайською спілкою письменників він знову скаже ці гіркі слова: „Мені здається, я маю уявлення про те, що таке єврейська самотність…” „До” і „після” зійшлися в душі П. Целана… Приблизно 20 квітня 1970 року він кинувся в Сену. Остання книга віршів Целана, що вийшла посмертно, називалася пророчо — “Неминучість світла” (1970).
ОСНОВНІ ТВОРИ:
збірки віршів: “Пісок з урн” (1948), “Мак і пам’ять” (1952), “Від порога до порога” (1955), “Неминучість світла” (1970).
Іммануель Вайсглас народився 14 березня 1929 року в Чернівцях. Вайсглас — виходець із заможної чиновницької родини єврейського походження, шкільний товариш Пауля Целана та суперник у поетичних баталіях. Уже школярем І.Вайсґлас вважався улюбленцем муз: він прекрасно грав на фортепіано, писав вірші, багато перекладав.
Ще в гімназії молодий поет опублікував в бухарестському часописі “Viaţa romanească” (“Румунське життя”) німецькі переклади кількох віршів видатного румунського поета 20 століття Тудора Арґезі. У 1940 р Видав за підтримки Арґезі свій переклад знаменитої поеми національного румунського поета Міхая Емінеску “Luceafărul” (“Вечірня зоря”) у вигляді окремої брошури.
У 1942 його разом з батьками депортували в один з “трудових” таборів Трансністрії (нині територія Вінницької області). Вайсґласам вдалося вижити, хоча вони терпіли там нелюдські приниження і знущання. Цей трагічний досвід поет згодом втілив у віршах збірки “Kariera am Bug” (“Каменоломня над Бугом”, Бухарест, 1947).
Після звільнення Червоною армією в 1944 р Вайсґлас повертається до Чернівців, однак вже наступного року емігрує до Бухаресту. Там він працює музикантом в театрі, коректором у видавництві “Europolis”, згодом редактором в газеті “Romănia Liberă” (“Вільна Румунія”).
Його друга поетична книга “Останній рубіж” (Der Nobiskrug, 1972), з’явилася тільки після перерви в чверть століття і була відзначена літературною премією румунської Спілки письменників.
Основний і наскрізною темою творчості Вайсґласа стала трагедія Голокосту, яку він особисто пережив в Трансністрії.
У Бухаресті Вайсґлас зробив німецькі переклади творів Александри “Князь-деспот”, Василе Войкулеску “Останні вигадані сонети Шекспіра в перекладі В.Войкулеску”, а також ряду віршів Міхая Емінеску. Ще більш продуктивної і багатогранною була його перекладацька діяльність з німецької на румунську.
Титанічною працею став його переклад обох частин “Фауста” Й.В.Ґете (1957 і 1959, премія румунської Академії наук), який він опублікував під псевдонімом Іон Йордан. До творчих досягнень Вайсґласа також відносять переклади роману Ліона Фойхтванґера “Erfolg” (“Успіх”, 1964), оповідних творів Грильпарцера “Der arme Spielmann” (“Бідний Шпільман”, 1966) і Штифтера “Granit” (“Граніт”, 1964) . Над перекладами Штіфтера письменник наполегливо працював багато років, упорядкував і видав збірку його оповідань “Das alte Siegel und andere Prosa” (“Старий друк і інша проза”, 1970), підготував до друку переклад роману “Der Nachsommer” (“Бабине літо”). В останні роки свого життя Вайсглас тяжко хворів.
Поет помер 28 травня 1979 року в Бухаресті від пухлини головного мозку. Свій прах він велів розвіяти над Чорним морем.
У 1994 в Аахенськом видавництві “Rimbaud” вийшла поетична книга “Aschenzeit: Gesammelte Gedichte” (“Час попелу: Збірка віршів”).
КРУКИ
Нема надії вже позбутись муки.
Та хоч би впевнитись в останню мить,
Що то не небо шле нам чорних круків,
Як тільки знову густо засніжить.
О, скільки круків в’ється понад нами!
Як моторошно, коли чорний птах
Кружляє над душею, над думками,
Вселяючи якийсь незнаний жах.
А хто із нас відстане по дорозі, —
Того уже вважають неживим,
Він тихо ляже, щоб спочити в Бозі,
Вдивляючись у зграї чорний дим.
І креслячи, немовби у тумані,
Холодний простір змахом кволих рук.
Ще трохи, і ми будем бездиханні,
І смерть прокряче нам, як чорний крук.
(Переклад Петра Рихла)
Можливий варіант виконання домашнього завдання.
| Анна Ахматова «Реквієм» | П. Целан «Фуга смерті» |
| Жанри різні використані | Жанри різні використані |
| 3 особа – 1 особа | 3 особа – 2 особа |
| Тема пам’яті особистої і покоління | Тема пам’яті особистої і покоління |
| Погляд у минуле (в часі) | Погляд у минуле (в часі) |