Учителька інформатики Політехнічного ліцею КПІ Людмила БУЛИГИНА розповідає про те, чому відмовилася виїжджати з Ірпеня далі, ніж до Києва, як стала «куратором» хакерських атак українських школярів на російські ресурси та співзасновником проєкту «Вчитель іде в ЗСУ», навчилася розбиратися в класах «броні» та вигідно купувати амуніцію.

Людмила Булигіна – вчителька, з якою хочеться вчитися. Причому як дітям, так і дорослим. Жінка, зайнята «48 годин на добу», у якої втома все ж не переважує задоволення – від нових викликів і цікавих справ, від спілкування з учнями-розумаками (інші довкола неї чомусь не гуртуються), від прогулянок у лісі, зустрічей зі «своїми» людьми й обов’язкової ранкової кави в перерві між підготовкою курсів і онлайн-заняттями.

Сьогодні багато хто каже – ми не розуміли, як добре раніше жили. Це точно не про пані Людмилу. Якраз вона чудово знала ціну тим маленьким радостям, які ювелірно вкраплювала між купою справ, що робилися не із зітханнями, а натхненно. Особливо – після пов’язаного з карантином переходу до дистанційної освіти, що дав змогу оптимізувати витрати часу і… встигати ще більше. Спілкуватися з різними групами учнів і радіти їхній допитливості та креативності, сидячи в невеличкій світлій квартирці в Ірпені – омріяному власному житлі, що з’явилося через п’ять років після виїзду зі Стаханова, окупованого в 2014-му і досі непідконтрольного…

Історія спротиву

Знову залишати свою домівку, для якої кожна річ обиралася з любов’ю і дарувала ті маленькі радості, Людмила Булигіна не збиралася. У лютому і на початку березня вона щодня вперто розміщала в соцмережі свою «фірмову» рубрику – ранкову ірпінську каву, яка незабаром стала для всіх її знайомих відповіддю на запитання «як ти?». Кава з’являлася в різний час – залежно від того, наскільки неспокійною була ніч і коли скінчилася чергова тривога. Але швидко стала для багатьох людей, ошалілих від гніву і страху перших днів навали, шокованих новинами про смерті та руйнування, точкою опори: хтось, як і раніше, смакує ранкову каву – значить, іще не все пропало.

Людмила Вікторівна, почувши зізнання, що у лавах шанувальників ірпінської кави була і я, усміхається: «Ще не все пропало. Взагалі не пропало. Все буде добре». 5 березня вона виїхала – чи радше вийшла – з Ірпеня, потрапивши на фото кореспондента Associated Press Еміліо Моренатті, що облетіло весь світ і потрапило зокрема на обкладинку «Нью-Йорк Таймз»: мешканці міста ховаються від обстрілів під зруйнованим мостом на Романівку. «Стоп, паніка. Ми виїхали. В Києві. Все добре» – лаконічно написала вона того вечора. Вилаялася на адресу окупантів, через яких втратила два робочі дні, й почала думати, де може «бути максимально корисною»… За кілька днів до нашої розмови пані Людмила остаточно повернулася в Ірпінь, де бачить не тільки руйнування і згарища, а ознаки життя, що трапляються на кожному кроці: дірки від куль у паркані, що помахом пензля перетворюються на ромашки, квіти, посаджені у вирви від снарядів, зелений пагін від згорілого дерева, випрану білизну на балконах, які потрібно заново склити…

Це місто стало рідним за кілька років життя… і 14 днів війни. «Зі Стаханова я поїхала у травні 2014-го, – розповідає Людмила Вікторівна, – а через п’ять років вдалося купити квартиру в Ірпені. Місті, де дуже багато переселенців з Донбасу, як з’ясувалося. Із сусідами ми познайомились уже в підвалі. Для нас карта Донецької та Луганської областей – це їхні полишені домівки. Тут і Стаханов (від 2016-го – Кадіївка), і Алчевськ, і Луганськ, Макіївка, Горлівка. Ми сиділи, говорили – і все це були «подвійні» історії, про «до» та «після». У нас-то історія хороша: квартира вціліла. Тільки вікна відремонтувати і двері замінити – тут немає про що говорити. Багато мешканців залишилися без житла. Наступного дня після того, як ми виїхали, на «українській» стороні, вже після переходу через річку біля розбитого мосту, де ми перечікували обстріл, загинула сім’я – мама і двоє дітей. Це була сім’я з Донецька, вони так само переїхали, почали нове життя – і їх уже немає…».

Зі Стаханова вчителька виїжджала ненадовго. Думала: як завжди, на літо поїде з колегами в табір на Арабатську стрілку, попрацює і повернеться. «Це такий абсурд, люди досі не можуть повірити, що таке можливо, – каже пані Людмила. – 2014-го ми дивилися на цей абсурд і думали – ну такого не може бути! Тому і не їхали назавжди. Просто більше не повернулися. Коли стало зрозуміло, що поки буде так. Звісно, там жити не можна було б… Розумієте, ірпінська історія і взагалі історія цього вторгнення – це історія спротиву, боротьби за свободу. А 2014 рік – це історія, коли раптом твої сусіди, які чекали на росію, тебе перемогли морально. Ходили по гімназії нормальні вчительки, а потім одного дня ти приходиш – вони бігають із червоним прапором, радянським. Дивишся – вчора ж наче були адекватні, що сталося? А вже телевізор вліз у голову – і все. Причому це люди, які, по суті, не бачили радянського союзу, їм по тридцять із хвостиком. Це – результати пропаганди, яку ми досі недооцінюємо».

Людмила Булигіна наводить приклад, який, на її думку, добре пояснює механізм дії пропаганди. Її подруга має дорослого сина – це абсолютно проукраїнськи налаштований юнак. Одного разу він поїхав до своєї «ватної» бабусі, що живе неподалік, сів поїсти вареників. Фоном працював телевізор. Повернувшись додому, хлопець сказав: «Ма, ти знаєш, послухав трошки телевізор – і спіймав себе на тому, що починаю думати, наче так усе складно і, може, в чомусь там правда є…». «Ми недооцінюємо пропаганду, – переконана співрозмовниця. – Якщо не перебуваємо «під» нею – не розуміємо її впливу. А якщо перебуваємо – можемо пропустити момент, коли цей вплив стає критичним… Коли говорять – «Що ми робитимемо з цими регіонами, вони ж проти України?», – моя думка така: на три дні вимкнути їм телебачення, радіо, зв’язок, а на четвертий увімкнути українські канали. Через два, максимум тижні матимемо проукраїнськи налаштованих людей. Вони підсіли на цю «голку», тому треба спочатку забрати будь-яку інформацію, а потім дати інформацію нормальну. Усе».

Хоча для того, щоб «українізувати» Донбас, його потрібно спочатку звільнити. А значить, на думку пані Людмили, організувати два гуманітарні коридори – один на Україну, інший на росію. Залишаться ті, хто або винен у військових злочинах, або є представниками ворожої армії, або маргіналами. Після цього – «поливати» окуповані території шквальним вогнем з усіх можливих видів зброї. Інакше визволення буде дуже дорогою ціною.

Свої наближають перемогу

І в дописах, і у живій розмові Людмила Вікторівна – спокійна, врівноважена, ділова (навіть лається «тьотя Люся», як вона сама стала себе називати, коротко і без зайвої експресії). Голос її звучить так, ніби вона, говорячи, весь час посміхається. Хоча всередині горить холодний вогник злості – не тільки на окупантів, а й на друзів-родичів-однокласників, які допомагали росії – роботою, мовчанням, терпимістю. Тих, хто в перші тижні масштабного вторгнення не озвався, пані Людмила без жодних сентиментів відправляє «на звалище історії». До тих, хто ближче, наразі теж не потрібно довго придивлятися, аби зрозуміти, що то за люди. Критерій «свій»/«не свій» для неї спростився до межі: «свої» – не просто вболівають за Україну, а наближають перемогу. Не впадають в істерику, не ведуться на фейки, тримають голову «в холоді» і працюють на своєму «фронті».

«Моя впевненість у перемозі – стовідсоткова, – усміхається Людмила Булигіна. – Інакше і бути не може. Якщо припустити, що ми не перемагаємо в цій війні, який тоді взагалі сенс у всьому? Варіанти, у яких моєї країни немає, я не розглядатиму. Жити в іншій – не хочу. І думаю, що таких людей багато, їх у нас більшість. І вони зроблять усе, щоб жити в Україні… У мене нині дуже багато роботи. Щоб допомагати армії, треба більше працювати, заробляти гроші. Сьогодні дуже багато питань, повз які ти не можеш пройти, треба якось брати участь у їх вирішенні… Ті, кого війна зачепила з 2014 року, – напевно, більш приземлені, спокійні. Ми про це говоримо між собою. Сьогодні розуміємо, що відбувається: якщо вісім років тому в моєму місті рашистська ідеологія перемогла українську, то тепер усе інакше. А якщо перемагає дух – перемагає і країна. У нас у 2014-му не було цієї перемоги, тому ми звідти і поїхали – бо бачили, що нас набагато менше. А зараз дух нескорений».

Сама Людмила Вікторівна – теж частинка цього нескореного духу. З Ірпеня вона поїхала, коли там розгорнувся такий театр бойових дій, що питання – залишатися чи їхати, – по суті, уже не стояло. Але далі Києва не рушила – хоч діти й наполягали. «І насправді дуже задоволена цим, – зізнається вона. – За ці три місяці вдалося багато чого зробити – і в моєму випадку це було можливим тільки в Україні. Не знаю, що робила би за кордоном… Я працювала у двох школах, де тепер завершився навчальний рік – отже, закінчилася звична робота. Іще є онлайн-школа, де канікул немає, ми з дітьми продовжуємо працювати. Крім того, співпрацюю з ІТ-академією – навчаю дорослих. Плюс ще два проєкти, також пов’язані з освітою. Їх можна було б уже не брати – але я скажу чесно: тепер мені потрібні гроші, бо їх є куди спрямовувати».

Через кілька днів після початку масштабного вторгнення під орудою пані Людмили запрацювали «ddos-котики» – сотні школярів, які влаштовували хакерські атаки на російські сайти, писали скарги, блокували телеграм-акаунти, ставили низькі оцінки російським додаткам у Play Market, залишали на Google Maps відгуки про популярні локації різних міст рф, розміщуючи там інформацію про злочини рашистів в Україні… На сторінці Людмили Булигіної у фейсбуці з’явилося посилання на телеграм-канал «котиків» і ще купа посилань: чат для вирішення питань, інструкції для ddos-атак зі смартфону та ПК, використання VPN тощо. Діти долучали батьків і бабусь із дідусями, паралельно проходили курси з кібербезпеки (з’ясувалося, що знань малувато), були й такі, хто працював по 16 годин на добу.

«Нині цим займаються професіонали, усе налагоджено і працює, – продовжує співрозмовниця. – А тоді діти сиділи. Спочатку взагалі незрозуміло було, як це можна зробити. Ідея виникла із запиту, буквально на другий день після нападу діти спитали: ми чули, що студенти влаштовують хакерські атаки – а як це робиться? Домовилися зі студентами, що будемо вчити школярів. Показали їм, як скаржитися на сайти, YouTube-канали. Їм хотілося одразу ddos-атаки влаштовувати – а для цього треба було повчитися. Тоді з’явилися групи і канали, де старші учні – одинадцятикласники, студенти – викладали коротенькі інструкції. Не можна сказати, що була чітка організація, скоріше працювали за викликами. Приміром, розкидали їм ресурси: давайте сьогодні над цим попрацюємо. Діти відчули себе потрібними, зробили свій внесок, стали трошки опорою батькам у ті дні. Тепер вони відчувають себе українцями більше, ніж коли-небудь».

У середині березня пані Людмила запустила проєкт «Кіберінформатика» – восьмитижневий курс, у якому йшлося про фейки, дипфейки та маніпуляції, блокування ресурсів, ddos-атаки тощо. «Приблизно через місяць після вторгнення школи почали повертатися до роботи, у дітей стало менше часу, – згадує вчителька. – Та й минув той складний етап, коли дорослих «розбирало на молекули», а діти, навпаки, намагалися знайти собі заняття. Коли поновилося навчання, стало зрозуміло, що викладати шкільну інформатику – не на часі. Не «прокатить». І досвід того, що ми робили у попередні тижні, перетворився на новий проєкт. До нього долучилися вчителі інформатики, які хотіли проводити уроки, але не бажали казати учням: нічого не сталося, продовжуймо навчання. Ні, сталося – у країні війна. Тож давайте вчитися того, що може бути корисним для країни».

До курсу приєдналися понад 200 педагогів, які до кінця навчального року проводили за його матеріалами уроки для своїх учнів, доповнювали їх новою інформацією. «Ми створили хороший курс кіберінформатики, побудований на реальних подіях, – усміхається Людмила Вікторівна. – Пам’ятаєте, коли з’явився дипфейк із Зеленським – запис, на якому президент нібито казав, що ми здаємося? І от ми з дітьми починаємо розбиратися, як створюють дипфейки, із використанням якої технології, шукаємо приклади. Після війни ми адаптуємо цей курс і залишимо як заняття з кібербезпеки».

Людмила Булигіна переконана: навчання знову треба змінювати, до цього підштовхує життя. Два роки пандемії привели до онлайн-освіти – з більшим чи меншим успіхом, але проводити дистанційні уроки почали і ті, хто внутрішньо опирався «цифровізації». «Тепер війна – а війна змінює все, – каже пані Людмила. – Хто із цією думкою ще не зріднився – тому буде дуже складно. Ми ніколи не повернемося до ситуації, яка була 23 лютого. І йдеться не про економіку, не про політику, а про те, що відбувається велика переоцінка цінностей – зокрема і в освіті. Багато дітей залишаться в Європі – вони там навчатимуться і до нас уже не повернуться. А ті, хто повернуться, будуть постійно порівнювати. Тому ми маємо стати кращими, щоб захотілося здобувати освіту тут. Це – складне завдання… У мене вчора був дуже хороший момент – онлайн-заняття, і один хлопчик питає: «Літо, а ми будемо навчатись? Навіщо?». Я не встигла відповісти, інший учень каже: «Щоб не бути такими, як орки». Причому він не сказав – «Щоб не бути такими тупими» абощо. Просто – «Ми не будемо як орки». Оце буде наша освіта. І тут навіть не про IQ. Тут про добро, про справжній патріотизм, про ставлення до свого життя та повагу до себе. Багато про що… Тож будемо вчитися, щоб бути таким, яким має бути українець».

Головний фактор – люди

Іще за місяць, у середині квітня, у пані Людмили з’явився ще один проєкт – як і все, до чого вона докладає рук, він об’єднав «своїх» і дав результати, що перевершили очікування. Йдеться про ініціативу «Вчитель іде в ЗСУ» – збір коштів на екіпірування педагогів, який почався з ідеї допомогти одному знайомому освітянину, яку виношували Людмила Булигіна та її колега, учитель української мови і літератури Юрій Гайдученко. «Я навіть не скажу, що ми з Юрою – натхненники цього проєкту, – усміхається вона. – Ми просто виконували запит, нашому спільному знайомому терміново було потрібне спорядження. Спочатку йшлося про одного, наразі географія міст, із яких наші хлопці, така: Чернігівська, Харківська, Івано-Франківська, Кіровоградська області».

Допомога іде з різних куточків України та з-за кордону. Чи не кожен внесок – це історія про підтримку і готовність відмовитися від чогось, аби долучитися до захисту ближнього, навіть якщо ця людина тобі не знайома. Один із символів цього проєкту – 90-річна бабуся, яка плете килимки із залишків тканини, щоб виручені гроші віддати на купівлю бронежилетів, шоломів тощо. «Таких історій дуже багато, – каже Людмила Вікторівна. – Ми тут багато плакали над усім цим. Коли маленька дівчинка продавала прапорці і сказала мамі: гроші передай для вчителів. Коли одна дівчина переказала дуже велику суму, якої бракувало для купівлі тепловізора. Коли люди переказують 100 гривень, а до зарплати лишилося 200. Сьогодні – ще одна така історія: вчитель-логопед із дитсадка у Вишневому пошила неймовірної краси ляльок-янголів із жовто-блакитними квітами та стрічками у волоссі, у сукенках із вишивкою в тон. Запитує: «Як мені їх продати? Я не розуміюся на продажах, ніколи нічого не продавала. А хочу гроші передати у фонд для вчителів». – «Та я також нічого не продавала, але щось придумаємо». І ось у нас буде акція – вирішили провести аукціон. Ніколи такого не робили, та в житті багато чого буває «вперше». (За кілька днів із допису пані Людмили стало відомо, що янголів… придбали оптом – із коментарем: «Мені одного лишіть, будь ласка, а інших подаруйте тим, кому вважаєте за потрібне».)

Для цього проєкту пані Людмила завела окрему картку – щоб було легше вести «облік» коштів і звітувати, відкрила рахунок PayPal для переказів з-за кордону. Сміючись, згадує, як туди-сюди «ганяли» один долар, коли вчилися користуватися цією системою. «З усім доводиться розбиратися, – каже співрозмовниця, не так із жалем, як із задоволенням. – Спочатку робили так: «А спитай у своїх ЗСУшників, що вони скажуть – яку треба каску? яку «броню?». Зібралися купувати: «Дайте нам найкращу броню, класу 6+». – «А ваші хлопці потягнуть таку, там 12 кілограмів?». – «Ой, ні»… Потім розбиралися, що в деяких випадках каски не потрібні – там шоломів достатньо. Комусь потрібна броня 5+, а комусь 4… Перший «бронік» ми придбали, здається, за 16 тисяч гривень. А тепер беремо їх за вдвічі меншу ціну, знайшли українського виробника, який шиє суперово. Знайшли людей, які продають нам каски за гуртовою ціною. Інформація – це теж важлива складова допомоги».

Запитую Людмилу Вікторівну: коли за перші чотири дні після старту проєкту назбиралося 50 тисяч гривень, це здавалося дивовижним чи, навпаки, закономірним – з огляду на її аудиторію у фейсбуці та коло спілкування в реальному житті. «Спочатку я взагалі думала, що ми нічого не зберемо, – посміхається вона. – Не очікувала, що так вийде. Сумнівалася: невже колись зможемо купити такі дорогі речі? Але коли ми побачили, як люди долучаються, прагнуть допомогти, це вже не здавалося неможливим. А потім прийшов запит на тепловізор. Дивлюся на ціну – 2600 євро. Думаю – як?! Гроші зібрали, тепловізор уже у хлопців. Тепер я розумію, що ми багато можемо зібрати, якщо є реальна потреба… Не треба думати, що твій внесок мізерний, тому його не варто робити. Це нормально – перераховувати стільки, щоб залишити собі для нормального життя. Коли ми собі нічого не залишимо – потім не зможемо допомагати».

Є відсоток людей, які роблять внески із певною регулярністю: одні – раз на тиждень, інші – раз на місяць. У такому разі це, найімовірніше, відсоток від зарплати – «десятина», яку ти, за відчуттями, заборгував людям, котрі вгризлися в землю, аби не пропустити далі вбивцю, ката, ґвалтівника і злодія… «Нині ми всі маємо знайти свій алгоритм допомоги, – каже пані Людмила. – Люди – це сьогодні головний фактор. У всьому. Та воно, власне, завжди так було. Там, де є люди, зацікавлені у певній справі, усе вийде. Цих історій, від яких сльози набігають, у нас безліч, усі ми вже навряд чи згадаємо. Мені здається, коли в нас є така спільна мета – то хто нас може перемогти?».

Валентина СОРОКА, «Освіта України», № 24 від 20 червня 2022 року.